Круглий стіл в газеті «ДЕНЬ» — 16 грудня 2013 року

СПРОБА ДОРОСЛОІ РОЗМОВИ

Актуальні думки та пропозиции круглого столу газети «День» з представниками третього сектору. Тема «Системна політична криза в Україні. Фаза «Євромайдан»

Цими вихідними Євромайдан святкує «умовний» ювілей — 31 день протесту. Рівно місяць тому на майдані Незалежності в Києві зібралось близько сотні українців, обурених рішенням уряду Миколи Азарова: призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Так починалась перша фаза Євромайдану — романтична фаза.

А рівно три тижні тому «День» вийшов із першою темою номера: «Що об’єднає українців після Майдану?».  Майдан  за ці три тижні змінився тричі: з романтичного 1 грудня, під тиском нічної розправи над студентами, він перетворився в реакційний (від слова «реагувати»), а потім, про стимульований кийками беркутівців на Банковій та «глухою» до правди українською Фемідою, перекипів в революційний — а запитання, поставлене нами 26 листопада, актуальне досі. У цьому матеріалі як відповідь на запитання, поставлене в заголовку на першій полосі, ми запропонували ідею створити своєрідну «Європлатоформу» як консолідований рух з морально-ціннісною основою. Її автор — головний редактор газети «День» Лариса Івшина.  «Тут є дуже багато мислячих людей і я переконана, що вони обов’язково створять свої сторінки у фейсбуках, де відбудеться інтелектуальна дискусія про те, на яких принципах має формуватися Європейська платформа як широкий рух молоді. І буде результат, — зазначила головний редактор у спілкуванні зі страйкарями на Євромайдані ввечері  27 листопада, — можливо, народиться більш активна політична організація. Потрібно шукати своїх яскравих молодих лідерів. Я переконана, вони тут. З цього й варто робити «політичний заміс» для нового «тіста».

Як і слід було чекати, реакція була не дуже активна. І все ж на початку цього тижня ми запросили до дорослої розмови в редакції «Дня» представників громадських організацій, які проявили себе на Євромайдані, аби поговорити про розуміння ситуації, що склалась та виходу з неї.  «Важливо розуміти як починався цей Євромайдан. Як він переходив в політичну фазу? Як політики втратили контроль над Майданом? Які імпульси запустив Майдан? Чи готове суспільство сформувати свої вимоги до політиків — влади та опозиції, чи можуть ці вимоги бути політичними? Треба осмислюватися: на якому етапі ми знаходимося, що це для країни», — зауважила під час круглого столу головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

Дискусію умовно можна розділити на дві частини. Перша — учасники круглого столу ділились своїм розуміння явища Євромайдан: чим він був, і чим став сьогодні? І друга теза, яку ми обговорили, — «сухий залишок» Євромайдану: завдання мінімум та максимум, як розпорядитися енергією «мільйону».


 

ТЕЗА № 1:

«ЧИМ БУВ І ЧИМ СТАВ ЄВРОМАЙДАН…»

 Олексій АРЕСТОВИЧ, психолог, публіцист, автор Стратегії Теплого Океану:

— Сьогодні на Євромайдані забагато емоцій і замало раціо. Чим став Євромайдан? Це — багато дуже гарних людей, передовсім молодих і емоційних, які готові жертвувати собою, віддавати найкращі прояви своєї душі за мрію про краще життя. Євромайдан будується на «будь ласка» і «прошу». Але це суспільство дуже легко, на жаль, загіпнотизувати приближенням і віддаленням міліцейського кийка. Кийок приблизився — стихійна оборона, і жодного раціонального вчинку. Кийок віддалився — святкуємо з «Океаном Ельзи» ніч миру. Куди б ми не рухались — в ЄС чи МС — без раціонального мислення нам не обійтися.

Цей мітинг, образно кажучи, можна назвати «бабиним бунтом». Це дуже по-жіночому (в гіршому розумінні цього слова): сісти на мішок, закрити його подолом, і нічого більше не робити. Я образно кажу,  і в жодному разі не хочу образити жінок, адже більшість з них на Майдані якраз демонструють раціональне мислення.

А спроби штурму та активної роботи на Майдані — це прояв чоловічого начала. Заклик до чоловіків. Не в розумінні «все громити», а в розумінні раціонального мислення.

Переважає ж на Майдані якраз жіноче начало, його миттєво охоплюють емоційні пориви. Треба тримати? Тримаємо… А що далі?

Українське жіноче начало — це мати, яка зберігає спокій, хоче, щоб усе було спокійно. «Дух-керівник» народу, давно розстріляний під Берестечком. Ми в ХХ ст. втратили 15 мільйонів людей.

Зараз Майдан уже тиждень як у глухому куті. Назріла потреба зупинити істерику та серйозно поговорити про те, чим ми далі будемо займатися. Куди взагалі дінеться ця енергія Майдану? Передумови для такої відкритої розмови є. Приміром, Стратегія Теплого Океану (СТО), яку я створив, якраз і говорить про те, що першометою має бути загальне благо. «Спільне благо» для Донецька і Львова, протестувальників та беркутівців.

«Спільне благо» — дуже раціональна категорія. Вона вперше з’являється в «Політиці» Аристотеля.

Сьогодні «гарячі голови» звинувачують Євромайдан у контрреволюції. Але це абсолютно канонізований протест. Насправді ж він нікуди не поширюється.

Сам Майдан, безумовно, це — символ об’єднання. На ньому можна заразитися духом протесту. Тому, звичайно, його потрібно утримувати. Але ж варто проявляти активність не лише на Майдані.

…2004 року, в часи помаранчевого Майдану, я був офіцером головного управління розвідки. Побачив із середини, що там відбувається і швидко звільнився. Те, що там відбувалося, і що було видно ще під час Майдану, не можна було терпіти…На Євромайдані я був перші три ночі, коли нічого ще не було зрозуміло і потрібно було запустити процес, підтримати людей.

Олександр ГОНТАР, блогер, фотограф, автор ініціативи «Зняти портрет Юлі з йолкі»:

— Майдан трохи заспокоївся. І я, як його пересічний учасник, також. Першого числа я був біля Адміністрації Президента. Я — не провокатор. Я — активна людина, яка була достатньо зла на владу і хотіла щось змінити. Це, я вважаю, — нормальна реакція для людини мого віку. Мені пощастило бути під АП 1 грудня, а ще більше — пощастило вчасно звідти забратися. Після відомих подій, я переосмислив потенційні можливості, які в мене там були. Думаю, Євромайдан теж повинен переосмислити свої можливості.

Наприклад, ми з друзями зрозуміли, що потрібно мобілізовуватися. Упродовж Майдану раз на кілька днів виїздили туди на ніч. Завжди — на швидкому мобільному зв’язку.

На жаль, Євромайдан від перших днів свого народження далеко не просунувся. Янукович та його компанія, частково опозиція — як були у відриві від людей, так і залишились. Відчувається дистанція між людьми та лідерами. Вони не все чують, що ми говоримо.

 Василь ГАЦЬКО, голова політичної партії «Демократичний Альянс»:

— Ми в квітні цього року «мали необережність» сходити під «Межигір’я». Там була ціла історія з походами, затриманнями, новими походами… Останні сім місяців ми вчилися жити в умовах постійного тиску. Тому сьогодні потрібно говорити про короткотермінову ціль — зміну влади.

Майдан опинився у такій фазі, коли він втратив динаміку. Потенційно цю динаміку важко підтримувати. Для того, щоб не втратити ті невеликі успіхи місяця Майдану, — треба шукати рішення. Я переконаний, що Майдан має стати плацдармом для нас. Це — єдиний шлях, який може дати розвиток справі — не лише в фізичному розумінні, а й політичному, інтелектуальному.

Після успіху, коли обороні вдалося втримати Майдан, не можна було засиджуватися… Адже що вийшло в результаті? Попри те, що в сусідніх з майданом кав’ярнях сотні інтелектуалів розробляють сценарії розвитку Майдану, їх ніхто не слухає. Між інтелектуалами, активними групами та Центром ухвалення рішень — величезна прірва. Я не можу сказати, що її не можна подолати. Зробити щось цінне з цього — малоймовірно. Але місточок прокласти — цілком реально.

Треба розуміти, що месиджі, сенси, які виходять із вуст парламентської позиції — з минулого. «Банду — геть!», «Юлі — волю!» — це трохи не те. Люди прийшли на Майдан не лише для цього. Сьогодні немає чіткої артикуляції. Центр ухвалення та проголошення рішень — сцена. Але доступ для всіх активістів туди — закритий.

Політичний наступ продовжується. Він може завершитися руйнуванням більшості. І хоча сьогодні це виглядає мало реальним, вони вже відчувають великі ризики.

Для активістів Євромайдану очевидно: якщо Янукович до 2015 року прийде без втрат, то ми до цього часу не доживемо. Будуть знайдені механізми, за допомогою яких можна масово погасити осередки громадянської активності. В історії після схожих активних протестів режими падали. Те, що наш непохитний, — це свідчення своєрідної слабкості політичних партій та громадських організацій і загалом третього сектору в Україні.

Енергію «мільйона» поки не вдається використати. Необхідна структуризація суспільства. Наш третій сектор на сьогодні був просто не готовий до цього. Серед усього іншого — у них ще й немає довіри одне до одного.

 Руслан РОХОВ, співавтор ідеї об’єднання громадських ініціатив Євромайдану, один із співініціаторів створення політичного об’єднання «Сила Людей»:

— Україна, ставши незалежною, не змінила системи. Певною мірою вона залишається УСРС з набором тих самих інституцій та методологією дії. На жаль, коли ми здобули незалежність, не було запущено процесу державотворення «знизу вгору». Сьогоднішня Україна побудована згори донизу. Країну отримали і будували ці 22 роки комсомольці, випускники ВПШ, які вчасно зорієнтувалися і знали, де треба тиснути і що є вирішальним в боротьбі. Інтелігенція, яка прийшла до влади у 90-ті, — письменники, художники, більше говорила про символи — гімн, вишиванку… А треба було займатися економікою. Більш прагматичними речами. Потім ми більш-менш вичухалися до 2004 року. Люди подумали про свої права та гідність і в 2004 році повстали. Тоді ми впустили перший момент, шанс збудувати нову систему. Загальне емоційне піднесення та бажання змін — не є змінами. Треба щось робити. Але цю енергію тоді розпорошили. Нічого хорошого не відбулося…

82% людей, які вийшли на Майдан, не підтримують ні влади, ні опозиції. Це такий собі Майдан «противсіхів». Учасники студентського майдану не хотіли стояти під політичними прапорами. Для них політики — це виконавці, не більше. Вони для них не лідери. Після розгону романтичного Євромайдану політики просто «захопили» ситуацію. Тому ми бачимо прірву між інтелектуалами, молодими активістами з одного боку та опозицією — з другого.

Якщо хтось думає, що закінчиться Євромайдан і країна стане іншою, він глибоко помиляється. Навіть якщо у крісла влади сядуть інші люди, але діятимуть за тими ж правилами, що зараз, то в країні нічогісінько хорошого не додасться… Назріла потреба змінювати систему. Зробити те, що ми пропустили на початку незалежності, — побудувати систему державної влади знизу догори. Саме таку мету ми переслідуємо, створивши політичне об’єднання «Сила Людей».  Ми почали це не сьогодні і не вчора. Розуміння того, що країна прийшла до системної політичної кризи, виникло давно. Ми розуміли, що вийдемо на Євромайдан, а що далі? Цього мало. Треба визначити цілі та плани, розділити відповідальність і кожного дня системно працювати. Все це й досі актуально. Люди стоять на Майдані не за Юлю і не проти Віті. Вони стоять за зміну системи.

Вважаю, що опозиційні лідери прекрасно розуміють настрої людей. Але якщо вони відсиджуватимуться, то в них запитають, що ви в цей час робили?

Якщо придивитися, то Партія регіонів мало чим відрізняється від «Батьківщини». Як такі тоталітарні структури, по своїй суті, можуть будувати демократію в країні?

 Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Це дискусійне питання. У нас на початку ХХ століття було забагато демократії. А в сусідній Польщі — диктатор Пілсудський. Він посадив комуністів у тюрму й заборонив своїм «бігати городами» до Москви.  Тому сталося «Чудо на Віслі» і не сталося, на жаль, «Чудо на Дніпрі».

У «Дні» вийшов матеріал про помилку Скоропадського, який пішов підписувати в Москву федерацію. Він це робив, тому що існувала проблема — «три гетьманства». З іншого боку, Директорія помилилася в тому, що перетиснула на Скоропадського. На той час він був єдиним освіченим лідером. У цьому драма. Треба знати, коли можна тиснути, а коли варто адекватно оцінити свої сили, а для цього — треба глибоко вчити історію.

Сьогодні, ви правильно говорите, треба вимагати звіту від партій, політиків… Але не лише за фінансування, а продаж місць у списках?

Ваші вимоги та уявлення сьогодні виглядають ірреальними. Проте вони правильні. Ті опозиційні лідери, які йшли в парламент, заздалегідь були приречені. Вони почали тягатися з більш крутими, та ще й їхніми методами і на їхній території.

Учасникам Євромайдану ці засоби не потрібні. Але питання — чим і як вони можуть боротися — відкрите.

Досягнення Майдану — це мирний, ненасильницький протест на тому етапі. Люди показали мирну незгоду з цим розворотом країни. Далі — вже інша історія. Але влада проти цього була безпорадна. Вона це розуміла, і тому були провокації.

Тоді й виникла спроба знизити пафос звучання громадянського протесту. Треба розібрати, що з цього можна зробити на майбутнє.

Я вас підтримую в тому, що сьогодні треба думати і над формами, і над змістом та політичними вимогами Майдану, над програмою мінімум та програмою максимум. Ми в «Дні» до Вільнюського саміту надрукували заклик сформувати європейську платформу. Ця ідея була адресована до студентів, які вийшли тоді на Євромайдан. Якщо про цю платформу говорити зараз, то лише як про об’єднання організацій, які вже представлені на Майдані. На яких засадах вони повинні об’єднуватися?

Ми в «Дні» і 2004 року, і до цього ні на день не припиняли працювати з суспільством. Ту дорогу, що ми пройшли, готові запропонувати суспільству, яке нас читає, розуміє, готове до роботи над змінами… Зараз має бути 3—5 пунктів, які точно об’єднають третій сектор і покажуть готовність до політичної сили.

Р. Р.: — На Майдан вийшли представники різних прошарків населення. Є люди, які бачать себе виключно в громадському секторі, є ті, які готові йти в політику. Останні намагаються більше робити, брати на себе відповідальність… Але не всі готові до об’єднання. Я брав участь у перемовинах кількох груп. Як компроміс ми намагалися зрізати гострі кути, об’єднуватися там, де є точки дотику. Вдалося дійти згоди з усіма сторонами щодо необхідності звільнити політичних в’язнів. Закрити всі кримінальні провадження щодо подій довкола Євромайдану. І друге — покарати винних у розгонах… Частину вимог досягнуто. Але є нові проблеми. Усіх активних учасників Євромайдану сьогодні  викликають в прокуратуру, на розмову в СБУ… Але ж про це зі сцени Майдану не говорять. І це дуже погана ознака.

Потрібно розуміти, що якщо перевиборів у парламенті чи Президента не буде, то всі активісти, що підняли голову на Майдані, — під загрозою. Вони вже в чорному списку. Ми всі — на олівці. Тому третьою вимогою від третього сектору Майдану мають бути гарантії влади щодо відсутності репресій.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Повторюся: на Майдані сьогодні — представники різних верств населення. Позитивний сигнал — спроба діалогу. Але треба продовжувати роботу. Без емоцій. Прямо — який спільний інтерес? Що для цього маємо зробити? Третій сектор — різний. Але нас зупиняє одна дамба. Її треба прорвати. Далі ми потечемо в різні напрямки. Чому нам зараз важко використати енергію Майдану? Немає точки прикладання зусиль — спільної цілі, яку всі розуміють, і тоді кожен може обрати, що він може з цієї цілі самостійно реалізувати. От різноманітні організації показали, як це треба робити: хтось займається забезпеченням харчування, хтось — житла. Кожен знайшов своє місце прикладання зусиль. І якщо ми повернемося до політичної площини — іншої політики, політичних партій, якщо люди будуть в такий самий спосіб покладати зусилля на свою політичну силу, то будуть зміни. А коли це відбудеться? Коли на зміст програми партії впливатимуть люди, які її обирають. Коли люди створюють самостійно програму — вони розуміють, що це їхній продукт, вони вкладають в нього гроші, тоді будуть зміни.

Як люди можуть впливати на рішення своїх обранців? Коли виборець знає, що він віддав свій голос за партію, а вона не виконала того, що він їй делегував, — він ставить «хрестик» на ній і більше ніколи за неї не голосує.

Л. І.: — Поки що ми собі таку розкіш не можемо дозволити. У нас абсолютно немає політичної пам’яті…

Р. Р.: — Але є альтернатива..

Л. І.: —  Альтернатива не з’явиться, доки ми дозволяємо минулому постійно займати місця за столом переговорів. Я не кажу, що потрібно діяти радикально — прийти і викинути  «творця» системи. Але ж пускати його до ролі переговірника чи гірше — миротворця — теж неприпустимо. Повинна бути рефлексія. Навіть той самий Майдан: його спікери повинні реагувати на це. Ми можемо зараз стерпіти, але це ненормально. Ось у чому проблема для свідомості, яка не росте як громадянська дія. Велика кількість людей вийшла, а інтелектуальне просування — в кількох гарних та розумних плакатах.

 Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Зараз я бачу велику проблему, яка називається відсутність стратегічного компромісу. Я маю на увазі серед суспільства і політичних груп взагалі. Це дуже небезпечна ситуація, яка може коштувати нам якщо не повного суверенітету, то його частини точно. Сьогодні я писала останню аналітику щодо Майдану, і мої прогнози були досить невтішними з приводу тієї ситуації, що склалася, стосовно усіх ключових гравців, а їх троє — влада, опозиція й Майдан…

Порядок денний Майдану — це зміна системи. Чому так сталося? Ми бачимо: якість еліти, що сформувалася за ці 20 років, катастрофічна. Адже з такою якістю не може бути компромісу. Влада — регіональний конгломерат з пострадянським мисленням, який хоче натягнути на голову суспільству власну концепцію, яка називається «гра з однією стороною» — ми отримуємо все. Компроміс — це не їхнє слово. Вони взагалі не розуміють, навіщо компроміси.

Але ж саме компроміс — основа будь-якої легітимності. Їхня криза — за всієї тієї концентрації ресурсів, які вони мають: фінансові, силові — виявилася тим глиняним колесом, яке зараз може «полетіти». А під цим колесом — майже вся країна.

По-друге, є поняття контр-еліти. Чи є опозиція контр-елітою? Я почала для себе аналізувати, і розумію, що вона не відповідає поняттю контреліти. Існують дуже дивні зв’язки між представниками опозиції і тими, хто їх фінансує й належить до влади. Не можуть опозиція та влада фінансуватися одними й тими ж людьми. І найголовніше — в опозиції немає зв’язків із суспільством. Немає чіткої системи роботи з суспільством, і ніхто не прагне це робити. Виходячи на Майдан, вони досі вважають, що головне — посвітити обличчями, продублювати вихід на сцену — так, щоб їх не відтіняли люди з громади. А де ж реальні процеси? Запорукою того, що Україна буде йти шляхом демократії, є встановлення цих зв’язків. А влада нічого не може зробити, коли партії працюють із суспільством. Якби вони використали два роки на те, щоб попрацювати із суспільством, вони могли б використати цей резерв.

Ми бачимо сьогодні повну відсутність стратегічних дій. На Майдан приходять звичайні люди з закономірним запитанням: що робити? Те, що виголошують політики зі сцени, звучить красиво, але насправді воно змиває повністю ті процеси, які відбуваються. І це небезпечно. Адже виходить, що вони використовують людську енергію не в зовсім прийнятних цілях. Тому я маю запитання до того, чим займається опозиція? Вона точно так само винна в тих процесах, які зараз відбуваються, як і влада, яка взагалі не розглядає компромісів. Опозиція зробила все для того, щоб уникнути підписання Угоди й відбулося перезавантаження всього. А вимоги відставки влади з її боку — абсурдні й небезпечні. Вони добре розуміють, що влада на це не піде. А, якщо виставляти такі завідомо нереальні на часі вимоги, то можна одразу змарнувати всю справу.

Визнаючи владу нелегітимною, ми теж граємося з вогнем. Влада може розвернутись: ми не будемо мати легітимності тут, але ми матимемо зовнішню легітимність — поїдемо підписувати Митний союз у Москву, Путін нам гарантує владу, а ви потім розбирайтесь. За такої ситуації буде ще складніше боротися, аніж зараз. Ми ж не хочемо, щоб вводилися війська НАТО і була громадянська війна? Ніхто цього не хоче. Але опозиція поводить себе досить безвідповідально.

І з останнього, що я чула, що, можливо, вони отримають вузьку угоду за бажаннями людей, тобто вони накачали людей, Майдан, а ми отримаємо вузьку угоду, часткові поступки. Але що після того? Коли Майдан висував такі жорсткі умови і стільки вистояв, як він її сприйме?

Я бачу, що у громадянського суспільства є великий потенціал, який організував і підтримав Майдан без політичних партій, якщо бути чесними. Тому що опозиція все одно не взаємодіє із суспільством. Я вважаю, що потрібно виходити не тільки на рівень платформи, а тримати опозицію, зважаючи на те, що опозиція має більше ресурсів, робити якість альтернативні виступ-тури. Щоб трохи налякати опозицію, показати, що коли вони й далі нічого не робитимуть, то громадськість сама прийде і запропонує рішення. І тут головне — знайти спільну мову між тими людьми, які є насправді «кістяком» Майдану, і почати це робити якомога швидше. У нас дуже мало часу.

Олексій ГОНЧАРУК, юрист:

— Мені дуже близька думка Олексія Арестовича про те, що потрібно дивитися на ситуацію максимально тверезою головою. Для мене абсолютно очевидно, що станом на наступний місяць кожен із можливих суб’єктів того, що зараз відбувається, має свій сценарій. Абсолютно переконаний, що США мають свій сценарій, ЄС має свій, Росія теж мала свій сценарій, як і опозиція, і влада, і їхні групи. Тому аналіз ситуації, яка відбувається, потрібно зводити до аналізу того, чий же сценарій був найуспішніший. І думаю, що найуспішніший сценарій — це сценарій, який із самого початку закладав пан Янукович зі своєю командою. Бо на листопад у нього було найбільше важелів впливу на ситуацію. Напевно, то був початок президентської кампанії Януковича, а саме — мобілізація свого електорату. Залучили навіть російське телебачення. Того ж Кисельова, наприклад. Ті ж викривлені сюжети робились насправді не для російського глядача. Вони орієнтувались на українця, який живе в тих регіонах України, де рівень покриття російським телебаченням більший, аніж українським, де довіряють російським ЗМІ більше, ніж українським…

Гадаю, фахівці Януковича — насправді підготовлені та якісні люди. Наприклад, заступник РНБО Сівкович — досвідчений СБУшник. Я особисто з ним спілкувався. Це — дуже розумна людина. З колосальним досвідом. Він дуже поміркований. Але він має один недолік, який є дуже багато в кого, хто при владі сьогодні: законсервованість. Світ стрімко змінюється. Досвід, адекватний 2008 року в Грузії, сьогодні не є актуальним. Адже за п’ять років світ дуже сильно змінився. Тому я вважаю, що спровокувати Майдан, а потім так його розігнати було великою помилкою. Я думаю, що саме за це Сівкович поплатився посадою. Особисто для мене цілком очевидно, що рішення приймав він. Оперативне — то напевно.

Тому картинка, що зараз у мене перед очима, така: Янукович спробував запустити сценарій із мобілізації свого електорату, який базувався на тому, щоб показати східним і південним регіонам України, що «бандери» намагаються захопити владу максимально агресивним чином; показати таку картинку, через яку навіть той негатив від економічних проблем, який є, переважить емоційна складова: «Нет! Не отдадим вам даром трудовую Украину». Це — той основний месидж, який готувався. Якщо проаналізувати їхній інформаційний контент, який подавався ще з літа, то видно, що його готували для того, щоб мобілізовувати президентський електорат. На виборах 2015 року йому потрібні 25-30% голосів.

Але «операція» провалилась. Бо замість мобілізації електорату Януковича відбулася каталізація суспільства. Аналітики влади не передбачили, що так багато людей вийде на Майдан ще першого разу і що після цього першого Маршу, коли вийшло понад 100 тисяч людей, суспільство прокинеться. Мабуть, цього не чекала ні опозиція, ні влада. І саме це — та перша річ, яка порушила всі сценарії. Після цього, мені здається, всі автори почали вносити корективи у свої сценарії. З огляду на те, що все пішло не по-їхньому і фактично з’явився новий гравець, який не може ухвалювати політичні рішення — Майдан.

Л. І.: — Іспанська журналістка Пілар Бонет нам в інтерв’ю зауважила: народ вийшов на Майдан і шукає собі лідера (матеріал «Не-дитячий Майдан», «День» № 229-230 від 13-14 грудня 2013 року).

О. Г.: — Майдан здатен аналізувати, що найголовніше, але в нього немає інформації, вкиданням фейкових новин його намагаються привести до свого сценарію, і він ведеться. Але оскільки у Майдану багато режисерів, то й сценаріїв, які «вкидаються», теж багато. І тому Майдан дезорієнтований. Я не погоджуюся зі своїми колегами, які кажуть про те, що висновки Майдану нелогічні та емоційні. Питання не в логіці. Питання — у відсутності інформації. Зараз ведеться інформаційна війна з колосальними мільйонними бюджетами, які витрачаються з різних сторін — і з західної, і з Російської…

Що ж до громадян, то ця ситуація виявилась хорошим каталізатором для зростання громадянського суспільства. Помітне пожвавлення громадянської активності у людей, які до цих подій сиділи самі по собі. Чому? Я назвав би це «больовим синдромом». Люди вийшли і самі злякалися того, що, виявляється, вони можуть вийти. А потім провокації на Банковій та подальші операції з залякування людей…

На мою думку, Майдан сьогодні стримує страх: страх розійтися. В одних страх полягає в тому, що коли всі розійдуться, їх позакривають, в інших — страх того, що вони не знають, що буде далі… Зрозуміло, не в усіх страх є основним об’єднавчим фактором. Є певні групи, які мають свої сценарії та думки. Є конструктивні речі, які намагаються робити представники громадянського суспільства. Я просто кажу про ту масу людей, які становлять «кістяк» Майдану. Люди їдуть сюди із сіл, з містечок усієї України… Чому вони кидають свої поточні справи та їдуть до Києва підтримувати Майдан? Бо мають бажання допомогти. Але тримає їх тут, як правило, страх. Вони приїхали і тепер не хочуть повертатися додому, не розуміючи, що буде далі.

ТЕЗА № 2

«СУХИЙ ЗАЛИШОК ЄВРОМАЙДАНУ: КУДИ СПРЯМУВАТИ ЕНЕРГІЮ «МІЛЬЙОНУ»»

 Геннадій ДРУЗЕНКО, публіцист, правник:

— Я бачу зараз на Майдані повну безвихідь. Нещодавно на своїй сторінці у «Фейсбуці» я зробив пост, за який на мене образилось багато моїх друзів. У ньому йдеться про те, що я йду на «гембель», потім я виправив, що я переношу свій фронт із Майдану в офіс. І після багатослівних дискусій я не змінив своєї думки. Я вважаю, що на Майдані нічого робити. Він перетворюється на туристичну атракцію в центрі найбільшої країни в Європі, де жодної вітрини не розбито, але стоять реальні барикади. Тобто повний сюрреалізм. Якщо Майдан не стимулювати кийками «Беркуту», то думаю, що до Нового року його ентузіазм зникне.

План дій у опозиції, який я бачив, був просто геніальний. Пункт № 1 — «Сформулювати цілі». Далі можна було не читати.

Але є багато цікавих речей. От, учора я говорив з Єгором Соболєвим, і він сказав річ, що заслуговує на увагу. Коли вони вперше зібралися під стелою, до них прийшов хлопчина і сказав: «Давайте я вам поставлю сцену, апаратуру і дам вам сто тисяч. Головне, щоб тут не було політики». Гадаю, це були політики, але інші, не з опозиційного табору. Протест вийшов з-під контролю саме 1 грудня. Сталося те,чого влада не чекала, й на чому опозиція могла б виграти. Був шанс переломити ситуацію. Тоді можна було «брати» і Банкову, й Кабмін…

Зараз же ми повинні створити принципово нову структуру — солідарну, щоб захистити одне одного, й не класичну. Це має бути структура контакту, яка грунтується на особистій довірі. Яка, з одного боку, розумітиме, що зараз головне — не дати залякати й відбити, а з другого —  хоче системних змін.

О. А.: — Вихід із глухого кута дуже простий. До сьогодні ми інфантильно інвестували  наші надії в телекартинки. І це треба перестати робити. Ми хотіли, щоб вони за нас щось зробили. А вони — профнепридатні. Вони готові до боротьби за фінансові потоки, до виступу на телебаченні. Усі політики читають мантри. От я розмовляв з журналістами на телеканалах. Вони говорять, що зараз — час, коли прості люди заговорили, як пророки. А професіональні політики читають мантри. У них — скляна свідомість. А що вони зробили? 24 листопада два мільйони людей виходять на Європейську площу, щоб ламати цю систему. Навіть дітей із собою взяли. І ось на сцену виходить Тягнибок. І всі чекають, що ось він закличе зараз усіх до боротьби, а він говорить про злет національного духу 15 грудня — проголосувати за їхніх кандидатів на певних округах.

Ми не повинні в них інвестувати. Опозиціонери такі ж чиновники першого рангу, як і влада. Їхні діти навчаються в одних школах. Вони сидять в одних саунах, ковиряють виделкою ту ж саму страву в тих же самих ресторанах. Вони ж — клас, клан з чітко вираженими, чітко сформульованими інтересами, з певними правилами гри та ресурсами, щоб в ці ігри гратися.

А ми — не клан. У нас немає організації. Боротися ж може лише організована спільнота. Нам — громадянському суспільству — потрібно зараз  усвідомити себе окремим класом з чітко вираженими інтересами. І це — головне досягнення Майдану. Справді, трохи часу піде на самоорганізацію, і я гадаю, що  2015 року  ми вийдемо на фінішну пряму.  І коли ми станемо політичними суб’єктами і перестанемо інфантильно інвестувати в надії, що за нас хтось щось зробить, — тоді будуть зміни. Кромвель сказав: громадянська війна — це коли люди минулого борються з людьми майбутнього. Цей клан — і опозиція, і влада — вже програв. Питання тільки в часі та в кроках, які потрібно робити. Але вони вже всі програли, бо минуле завжди програє.

В. П.: — Я не погоджуюсь із тим, що суспільство на Майдані тримає страх. Я ніколи не повірю в те, що страх зміг протримати 24 дні людей на Майдані. Я бачу тут те, що в Європі називають культурою участі. Тобто десять відсотків людей навіть у нормальній європейській країні беруть участь у таких процесах. І це — нормальний показник. На мою думку, ці десять відсотків проходять зараз через Майдан. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає. Але насправді ми показуємо для себе, що ми все— таки — частина європейської цивілізації. Ми відновляємо це в собі кожному на індивідуальному рівні, переходимо від радянського досвіду і прокидаємося, і розуміємо, що ми є часткою цієї культури. І дуже важливо, що є розуміння не лише на колективному, а й на індивідуальному рівні.

О. Г.: — Знаєте, в чому ахіллесова п’ята нашої опозиції? Нещирість. Тема Тимошенко — одна з головних ознак цієї нещирості. На цьому свого часу підірвався Яценюк. Він був засновником партії «Фронт Змін», різко критикував прем’єра Тимошенко, а тепер став її палким захисником. І тут виходить, що ним і тоді, а може, й зараз керує не його власна воля, а воля фінансових спонсорів.

Є велике питання до опозиціонерів — хто ці люди та яку роль вони відіграли  в тому, щоб навести тих самих європосередників на «ціль», — зрив підписання Угоди з ЄС. Бо вийшло так, що зараз усі критикують і говорять, що група посередників спрацювала неефективно, бо вони поставили питання Тимошенко перед питанням про підписанням Угоди. Вони зробили це через те, що вони помилялися, чи через свої власні інтереси?

Зараз ми говоримо про те, що потрібно визначити, чому ця тема здатна  послабити всю цю позицію, яка втрачає свою переконливість. Бо вони ж ні захистити, ні гасло відповідне висунути не можуть. А народ не підтримає опозицію з таким фальшем.

Р. Р.: — Це і є відмінність. Фокус Майдану з 2004 року змінився. Немає більше «За Юлю», «Проти Віті»… Наразі є лише один розподіл в суспільстві: вільні людьми та кріпаки. І головний здобуток Майдану — це те, що є «інші», які розуміють це. Нам вдалося все-таки через певних спікерів зі сцени сказати, що політики — не месії. І сьогодні люди розуміють, що політик — це найманий працівник, якому ми кажемо, що робити. Якщо говорити економічними теоріями, то Україна — це як акціонерне товариство. Кожен громадянин, який голосує, — власник акції. І якщо роботодавець, приходячи на співбесіду, і говорить нам нісенітницю, то ми говоримо просто: «Вільний». Сьогодні ми стоїмо на Майдані, нам розказують план… Але він нас не влаштовує.  Переводячи в категорію прийому на роботу: нам потрібен пекар, а до нас прийшов продавець і намагається переконати нас, що він нам потрібен. І вся біда в тому, що справжнього пекаря ми ніяк не можемо знайти. Бо відділ кадрів не пускає інших, а постійно по колу крутить одних і тих самих. Люди запитують: «Що у нас працює не так? Може, відділ кадрів?»

Ще один хороший образ, який підходить для означення нашої ситуації, це —  гра в мафію. За правилами, за столом сидять три організовані між собою гравці, які є мафією, і сім неорганізованих, які є мирними людьми. І от ці розрізнені люди виграють тоді, коли виявлять мафію і викинуть її з гри.  Потрібно відчути довіру в суспільстві, організуватися, зрозуміти, хто «чорні», й разом «повиносити» їх із міста. Сьогодні, навіть не приходячи на вибори,  ти граєш за «чорних». Суть і цінність гри в мафію полягає в тому, що ти не можеш індивідуально програти.

Що потрібно зробити сьогодні Майдану?  Найперше — зайнятися самозахистом. Ці люди, які стоять на Майдані, повинні допомогти одне одному, щоб потім їх же не «злили». Як опозиція, так і влада. Бо ці двоє — в одній системі, а ми — проти системи. Тому зараз нам потрібно згуртуватись.

Коли люди Майдану об’єднаються, ми отримаємо третього суб’єкта — маленьку організовану групу. Вона має виробити для себе стратегію, сформулювати план і еволюціонувати, не розчаровуючись. Усе робити потрібно чітко і врегульовано, розуміти, що тільки ми це можемо зробити. Очікувати дій від опозиції — марно, вони нічого не робитимуть. Якщо ми щось хочемо, ми повинні це робити самі.

Велика цінність у тому, що газета «День» ініціювала цей круглий стіл. Ми ж розуміємо, що є певний вплив інших ЗМІ або на одну, або на іншу сторону. І вони не зацікавлені у змінах. Але саме журналісти могли б здетонувати народження чогось якісно нового. Потрібно пояснити людям, що кріпаки — вже не кріпаки, і якщо вони не об’єднаються, то не лише самі втратять свободу, а й позбавлять інших можливості звільнитися.

Підготували Алла ДУБРОВИК, Вадим ЛУБЧАК, «День»
Газета:

Цими вихідними Євромайдан святкує «умовний» ювілей — 31 день протесту. Рівно місяць тому на майдані Незалежності в Києві зібралось близько сотні українців, обурених рішенням уряду Миколи Азарова: призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Так починалась перша фаза Євромайдану — романтична фаза.

А рівно три тижні тому «День» вийшов із першою темою номера: «Що об’єднає українців після Майдану?».  Майдан  за ці три тижні змінився тричі: з романтичного 1 грудня, під тиском нічної розправи над студентами, він перетворився в реакційний (від слова «реагувати»), а потім, про стимульований кийками беркутівців на Банковій та «глухою» до правди українською Фемідою, перекипів в революційний — а запитання, поставлене нами 26 листопада, актуальне досі. У цьому матеріалі як відповідь на запитання, поставлене в заголовку на першій полосі, ми запропонували ідею створити своєрідну «Європлатоформу» як консолідований рух з морально-ціннісною основою. Її автор — головний редактор газети «День» Лариса Івшина.  «Тут є дуже багато мислячих людей і я переконана, що вони обов’язково створять свої сторінки у фейсбуках, де відбудеться інтелектуальна дискусія про те, на яких принципах має формуватися Європейська платформа як широкий рух молоді. І буде результат, — зазначила головний редактор у спілкуванні зі страйкарями на Євромайдані ввечері  27 листопада, — можливо, народиться більш активна політична організація. Потрібно шукати своїх яскравих молодих лідерів. Я переконана, вони тут. З цього й варто робити «політичний заміс» для нового «тіста».

Як і слід було чекати, реакція була не дуже активна. І все ж на початку цього тижня ми запросили до дорослої розмови в редакції «Дня» представників громадських організацій, які проявили себе на Євромайдані, аби поговорити про розуміння ситуації, що склалась та виходу з неї.  «Важливо розуміти як починався цей Євромайдан. Як він переходив в політичну фазу? Як політики втратили контроль над Майданом? Які імпульси запустив Майдан? Чи готове суспільство сформувати свої вимоги до політиків — влади та опозиції, чи можуть ці вимоги бути політичними? Треба осмислюватися: на якому етапі ми знаходимося, що це для країни», — зауважила під час круглого столу головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

Дискусію умовно можна розділити на дві частини. Перша — учасники круглого столу ділились своїм розуміння явища Євромайдан: чим він був, і чим став сьогодні? І друга теза, яку ми обговорили, — «сухий залишок» Євромайдану: завдання мінімум та максимум, як розпорядитися енергією «мільйону».


 

ТЕЗА № 1:

«ЧИМ БУВ І ЧИМ СТАВ ЄВРОМАЙДАН…»

 Олексій АРЕСТОВИЧ, психолог, публіцист, автор Стратегії Теплого Океану:

— Сьогодні на Євромайдані забагато емоцій і замало раціо. Чим став Євромайдан? Це — багато дуже гарних людей, передовсім молодих і емоційних, які готові жертвувати собою, віддавати найкращі прояви своєї душі за мрію про краще життя. Євромайдан будується на «будь ласка» і «прошу». Але це суспільство дуже легко, на жаль, загіпнотизувати приближенням і віддаленням міліцейського кийка. Кийок приблизився — стихійна оборона, і жодного раціонального вчинку. Кийок віддалився — святкуємо з «Океаном Ельзи» ніч миру. Куди б ми не рухались — в ЄС чи МС — без раціонального мислення нам не обійтися.

Цей мітинг, образно кажучи, можна назвати «бабиним бунтом». Це дуже по-жіночому (в гіршому розумінні цього слова): сісти на мішок, закрити його подолом, і нічого більше не робити. Я образно кажу,  і в жодному разі не хочу образити жінок, адже більшість з них на Майдані якраз демонструють раціональне мислення.

А спроби штурму та активної роботи на Майдані — це прояв чоловічого начала. Заклик до чоловіків. Не в розумінні «все громити», а в розумінні раціонального мислення.

Переважає ж на Майдані якраз жіноче начало, його миттєво охоплюють емоційні пориви. Треба тримати? Тримаємо… А що далі?

Українське жіноче начало — це мати, яка зберігає спокій, хоче, щоб усе було спокійно. «Дух-керівник» народу, давно розстріляний під Берестечком. Ми в ХХ ст. втратили 15 мільйонів людей.

Зараз Майдан уже тиждень як у глухому куті. Назріла потреба зупинити істерику та серйозно поговорити про те, чим ми далі будемо займатися. Куди взагалі дінеться ця енергія Майдану? Передумови для такої відкритої розмови є. Приміром, Стратегія Теплого Океану (СТО), яку я створив, якраз і говорить про те, що першометою має бути загальне благо. «Спільне благо» для Донецька і Львова, протестувальників та беркутівців.

«Спільне благо» — дуже раціональна категорія. Вона вперше з’являється в «Політиці» Аристотеля.

Сьогодні «гарячі голови» звинувачують Євромайдан у контрреволюції. Але це абсолютно канонізований протест. Насправді ж він нікуди не поширюється.

Сам Майдан, безумовно, це — символ об’єднання. На ньому можна заразитися духом протесту. Тому, звичайно, його потрібно утримувати. Але ж варто проявляти активність не лише на Майдані.

…2004 року, в часи помаранчевого Майдану, я був офіцером головного управління розвідки. Побачив із середини, що там відбувається і швидко звільнився. Те, що там відбувалося, і що було видно ще під час Майдану, не можна було терпіти…На Євромайдані я був перші три ночі, коли нічого ще не було зрозуміло і потрібно було запустити процес, підтримати людей.

Олександр ГОНТАР, блогер, фотограф, автор ініціативи «Зняти портрет Юлі з йолкі»:

— Майдан трохи заспокоївся. І я, як його пересічний учасник, також. Першого числа я був біля Адміністрації Президента. Я — не провокатор. Я — активна людина, яка була достатньо зла на владу і хотіла щось змінити. Це, я вважаю, — нормальна реакція для людини мого віку. Мені пощастило бути під АП 1 грудня, а ще більше — пощастило вчасно звідти забратися. Після відомих подій, я переосмислив потенційні можливості, які в мене там були. Думаю, Євромайдан теж повинен переосмислити свої можливості.

Наприклад, ми з друзями зрозуміли, що потрібно мобілізовуватися. Упродовж Майдану раз на кілька днів виїздили туди на ніч. Завжди — на швидкому мобільному зв’язку.

На жаль, Євромайдан від перших днів свого народження далеко не просунувся. Янукович та його компанія, частково опозиція — як були у відриві від людей, так і залишились. Відчувається дистанція між людьми та лідерами. Вони не все чують, що ми говоримо.

 Василь ГАЦЬКО, голова політичної партії «Демократичний Альянс»:

— Ми в квітні цього року «мали необережність» сходити під «Межигір’я». Там була ціла історія з походами, затриманнями, новими походами… Останні сім місяців ми вчилися жити в умовах постійного тиску. Тому сьогодні потрібно говорити про короткотермінову ціль — зміну влади.

Майдан опинився у такій фазі, коли він втратив динаміку. Потенційно цю динаміку важко підтримувати. Для того, щоб не втратити ті невеликі успіхи місяця Майдану, — треба шукати рішення. Я переконаний, що Майдан має стати плацдармом для нас. Це — єдиний шлях, який може дати розвиток справі — не лише в фізичному розумінні, а й політичному, інтелектуальному.

Після успіху, коли обороні вдалося втримати Майдан, не можна було засиджуватися… Адже що вийшло в результаті? Попри те, що в сусідніх з майданом кав’ярнях сотні інтелектуалів розробляють сценарії розвитку Майдану, їх ніхто не слухає. Між інтелектуалами, активними групами та Центром ухвалення рішень — величезна прірва. Я не можу сказати, що її не можна подолати. Зробити щось цінне з цього — малоймовірно. Але місточок прокласти — цілком реально.

Треба розуміти, що месиджі, сенси, які виходять із вуст парламентської позиції — з минулого. «Банду — геть!», «Юлі — волю!» — це трохи не те. Люди прийшли на Майдан не лише для цього. Сьогодні немає чіткої артикуляції. Центр ухвалення та проголошення рішень — сцена. Але доступ для всіх активістів туди — закритий.

Політичний наступ продовжується. Він може завершитися руйнуванням більшості. І хоча сьогодні це виглядає мало реальним, вони вже відчувають великі ризики.

Для активістів Євромайдану очевидно: якщо Янукович до 2015 року прийде без втрат, то ми до цього часу не доживемо. Будуть знайдені механізми, за допомогою яких можна масово погасити осередки громадянської активності. В історії після схожих активних протестів режими падали. Те, що наш непохитний, — це свідчення своєрідної слабкості політичних партій та громадських організацій і загалом третього сектору в Україні.

Енергію «мільйона» поки не вдається використати. Необхідна структуризація суспільства. Наш третій сектор на сьогодні був просто не готовий до цього. Серед усього іншого — у них ще й немає довіри одне до одного.

 Руслан РОХОВ, співавтор ідеї об’єднання громадських ініціатив Євромайдану, один із співініціаторів створення політичного об’єднання «Сила Людей»:

— Україна, ставши незалежною, не змінила системи. Певною мірою вона залишається УСРС з набором тих самих інституцій та методологією дії. На жаль, коли ми здобули незалежність, не було запущено процесу державотворення «знизу вгору». Сьогоднішня Україна побудована згори донизу. Країну отримали і будували ці 22 роки комсомольці, випускники ВПШ, які вчасно зорієнтувалися і знали, де треба тиснути і що є вирішальним в боротьбі. Інтелігенція, яка прийшла до влади у 90-ті, — письменники, художники, більше говорила про символи — гімн, вишиванку… А треба було займатися економікою. Більш прагматичними речами. Потім ми більш-менш вичухалися до 2004 року. Люди подумали про свої права та гідність і в 2004 році повстали. Тоді ми впустили перший момент, шанс збудувати нову систему. Загальне емоційне піднесення та бажання змін — не є змінами. Треба щось робити. Але цю енергію тоді розпорошили. Нічого хорошого не відбулося…

82% людей, які вийшли на Майдан, не підтримують ні влади, ні опозиції. Це такий собі Майдан «противсіхів». Учасники студентського майдану не хотіли стояти під політичними прапорами. Для них політики — це виконавці, не більше. Вони для них не лідери. Після розгону романтичного Євромайдану політики просто «захопили» ситуацію. Тому ми бачимо прірву між інтелектуалами, молодими активістами з одного боку та опозицією — з другого.

Якщо хтось думає, що закінчиться Євромайдан і країна стане іншою, він глибоко помиляється. Навіть якщо у крісла влади сядуть інші люди, але діятимуть за тими ж правилами, що зараз, то в країні нічогісінько хорошого не додасться… Назріла потреба змінювати систему. Зробити те, що ми пропустили на початку незалежності, — побудувати систему державної влади знизу догори. Саме таку мету ми переслідуємо, створивши політичне об’єднання «Сила Людей».  Ми почали це не сьогодні і не вчора. Розуміння того, що країна прийшла до системної політичної кризи, виникло давно. Ми розуміли, що вийдемо на Євромайдан, а що далі? Цього мало. Треба визначити цілі та плани, розділити відповідальність і кожного дня системно працювати. Все це й досі актуально. Люди стоять на Майдані не за Юлю і не проти Віті. Вони стоять за зміну системи.

Вважаю, що опозиційні лідери прекрасно розуміють настрої людей. Але якщо вони відсиджуватимуться, то в них запитають, що ви в цей час робили?

Якщо придивитися, то Партія регіонів мало чим відрізняється від «Батьківщини». Як такі тоталітарні структури, по своїй суті, можуть будувати демократію в країні?

 Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Це дискусійне питання. У нас на початку ХХ століття було забагато демократії. А в сусідній Польщі — диктатор Пілсудський. Він посадив комуністів у тюрму й заборонив своїм «бігати городами» до Москви.  Тому сталося «Чудо на Віслі» і не сталося, на жаль, «Чудо на Дніпрі».

У «Дні» вийшов матеріал про помилку Скоропадського, який пішов підписувати в Москву федерацію. Він це робив, тому що існувала проблема — «три гетьманства». З іншого боку, Директорія помилилася в тому, що перетиснула на Скоропадського. На той час він був єдиним освіченим лідером. У цьому драма. Треба знати, коли можна тиснути, а коли варто адекватно оцінити свої сили, а для цього — треба глибоко вчити історію.

Сьогодні, ви правильно говорите, треба вимагати звіту від партій, політиків… Але не лише за фінансування, а продаж місць у списках?

Ваші вимоги та уявлення сьогодні виглядають ірреальними. Проте вони правильні. Ті опозиційні лідери, які йшли в парламент, заздалегідь були приречені. Вони почали тягатися з більш крутими, та ще й їхніми методами і на їхній території.

Учасникам Євромайдану ці засоби не потрібні. Але питання — чим і як вони можуть боротися — відкрите.

Досягнення Майдану — це мирний, ненасильницький протест на тому етапі. Люди показали мирну незгоду з цим розворотом країни. Далі — вже інша історія. Але влада проти цього була безпорадна. Вона це розуміла, і тому були провокації.

Тоді й виникла спроба знизити пафос звучання громадянського протесту. Треба розібрати, що з цього можна зробити на майбутнє.

Я вас підтримую в тому, що сьогодні треба думати і над формами, і над змістом та політичними вимогами Майдану, над програмою мінімум та програмою максимум. Ми в «Дні» до Вільнюського саміту надрукували заклик сформувати європейську платформу. Ця ідея була адресована до студентів, які вийшли тоді на Євромайдан. Якщо про цю платформу говорити зараз, то лише як про об’єднання організацій, які вже представлені на Майдані. На яких засадах вони повинні об’єднуватися?

Ми в «Дні» і 2004 року, і до цього ні на день не припиняли працювати з суспільством. Ту дорогу, що ми пройшли, готові запропонувати суспільству, яке нас читає, розуміє, готове до роботи над змінами… Зараз має бути 3—5 пунктів, які точно об’єднають третій сектор і покажуть готовність до політичної сили.

Р. Р.: — На Майдан вийшли представники різних прошарків населення. Є люди, які бачать себе виключно в громадському секторі, є ті, які готові йти в політику. Останні намагаються більше робити, брати на себе відповідальність… Але не всі готові до об’єднання. Я брав участь у перемовинах кількох груп. Як компроміс ми намагалися зрізати гострі кути, об’єднуватися там, де є точки дотику. Вдалося дійти згоди з усіма сторонами щодо необхідності звільнити політичних в’язнів. Закрити всі кримінальні провадження щодо подій довкола Євромайдану. І друге — покарати винних у розгонах… Частину вимог досягнуто. Але є нові проблеми. Усіх активних учасників Євромайдану сьогодні  викликають в прокуратуру, на розмову в СБУ… Але ж про це зі сцени Майдану не говорять. І це дуже погана ознака.

Потрібно розуміти, що якщо перевиборів у парламенті чи Президента не буде, то всі активісти, що підняли голову на Майдані, — під загрозою. Вони вже в чорному списку. Ми всі — на олівці. Тому третьою вимогою від третього сектору Майдану мають бути гарантії влади щодо відсутності репресій.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Повторюся: на Майдані сьогодні — представники різних верств населення. Позитивний сигнал — спроба діалогу. Але треба продовжувати роботу. Без емоцій. Прямо — який спільний інтерес? Що для цього маємо зробити? Третій сектор — різний. Але нас зупиняє одна дамба. Її треба прорвати. Далі ми потечемо в різні напрямки. Чому нам зараз важко використати енергію Майдану? Немає точки прикладання зусиль — спільної цілі, яку всі розуміють, і тоді кожен може обрати, що він може з цієї цілі самостійно реалізувати. От різноманітні організації показали, як це треба робити: хтось займається забезпеченням харчування, хтось — житла. Кожен знайшов своє місце прикладання зусиль. І якщо ми повернемося до політичної площини — іншої політики, політичних партій, якщо люди будуть в такий самий спосіб покладати зусилля на свою політичну силу, то будуть зміни. А коли це відбудеться? Коли на зміст програми партії впливатимуть люди, які її обирають. Коли люди створюють самостійно програму — вони розуміють, що це їхній продукт, вони вкладають в нього гроші, тоді будуть зміни.

Як люди можуть впливати на рішення своїх обранців? Коли виборець знає, що він віддав свій голос за партію, а вона не виконала того, що він їй делегував, — він ставить «хрестик» на ній і більше ніколи за неї не голосує.

Л. І.: — Поки що ми собі таку розкіш не можемо дозволити. У нас абсолютно немає політичної пам’яті…

Р. Р.: — Але є альтернатива..

Л. І.: —  Альтернатива не з’явиться, доки ми дозволяємо минулому постійно займати місця за столом переговорів. Я не кажу, що потрібно діяти радикально — прийти і викинути  «творця» системи. Але ж пускати його до ролі переговірника чи гірше — миротворця — теж неприпустимо. Повинна бути рефлексія. Навіть той самий Майдан: його спікери повинні реагувати на це. Ми можемо зараз стерпіти, але це ненормально. Ось у чому проблема для свідомості, яка не росте як громадянська дія. Велика кількість людей вийшла, а інтелектуальне просування — в кількох гарних та розумних плакатах.

 Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Зараз я бачу велику проблему, яка називається відсутність стратегічного компромісу. Я маю на увазі серед суспільства і політичних груп взагалі. Це дуже небезпечна ситуація, яка може коштувати нам якщо не повного суверенітету, то його частини точно. Сьогодні я писала останню аналітику щодо Майдану, і мої прогнози були досить невтішними з приводу тієї ситуації, що склалася, стосовно усіх ключових гравців, а їх троє — влада, опозиція й Майдан…

Порядок денний Майдану — це зміна системи. Чому так сталося? Ми бачимо: якість еліти, що сформувалася за ці 20 років, катастрофічна. Адже з такою якістю не може бути компромісу. Влада — регіональний конгломерат з пострадянським мисленням, який хоче натягнути на голову суспільству власну концепцію, яка називається «гра з однією стороною» — ми отримуємо все. Компроміс — це не їхнє слово. Вони взагалі не розуміють, навіщо компроміси.

Але ж саме компроміс — основа будь-якої легітимності. Їхня криза — за всієї тієї концентрації ресурсів, які вони мають: фінансові, силові — виявилася тим глиняним колесом, яке зараз може «полетіти». А під цим колесом — майже вся країна.

По-друге, є поняття контр-еліти. Чи є опозиція контр-елітою? Я почала для себе аналізувати, і розумію, що вона не відповідає поняттю контреліти. Існують дуже дивні зв’язки між представниками опозиції і тими, хто їх фінансує й належить до влади. Не можуть опозиція та влада фінансуватися одними й тими ж людьми. І найголовніше — в опозиції немає зв’язків із суспільством. Немає чіткої системи роботи з суспільством, і ніхто не прагне це робити. Виходячи на Майдан, вони досі вважають, що головне — посвітити обличчями, продублювати вихід на сцену — так, щоб їх не відтіняли люди з громади. А де ж реальні процеси? Запорукою того, що Україна буде йти шляхом демократії, є встановлення цих зв’язків. А влада нічого не може зробити, коли партії працюють із суспільством. Якби вони використали два роки на те, щоб попрацювати із суспільством, вони могли б використати цей резерв.

Ми бачимо сьогодні повну відсутність стратегічних дій. На Майдан приходять звичайні люди з закономірним запитанням: що робити? Те, що виголошують політики зі сцени, звучить красиво, але насправді воно змиває повністю ті процеси, які відбуваються. І це небезпечно. Адже виходить, що вони використовують людську енергію не в зовсім прийнятних цілях. Тому я маю запитання до того, чим займається опозиція? Вона точно так само винна в тих процесах, які зараз відбуваються, як і влада, яка взагалі не розглядає компромісів. Опозиція зробила все для того, щоб уникнути підписання Угоди й відбулося перезавантаження всього. А вимоги відставки влади з її боку — абсурдні й небезпечні. Вони добре розуміють, що влада на це не піде. А, якщо виставляти такі завідомо нереальні на часі вимоги, то можна одразу змарнувати всю справу.

Визнаючи владу нелегітимною, ми теж граємося з вогнем. Влада може розвернутись: ми не будемо мати легітимності тут, але ми матимемо зовнішню легітимність — поїдемо підписувати Митний союз у Москву, Путін нам гарантує владу, а ви потім розбирайтесь. За такої ситуації буде ще складніше боротися, аніж зараз. Ми ж не хочемо, щоб вводилися війська НАТО і була громадянська війна? Ніхто цього не хоче. Але опозиція поводить себе досить безвідповідально.

І з останнього, що я чула, що, можливо, вони отримають вузьку угоду за бажаннями людей, тобто вони накачали людей, Майдан, а ми отримаємо вузьку угоду, часткові поступки. Але що після того? Коли Майдан висував такі жорсткі умови і стільки вистояв, як він її сприйме?

Я бачу, що у громадянського суспільства є великий потенціал, який організував і підтримав Майдан без політичних партій, якщо бути чесними. Тому що опозиція все одно не взаємодіє із суспільством. Я вважаю, що потрібно виходити не тільки на рівень платформи, а тримати опозицію, зважаючи на те, що опозиція має більше ресурсів, робити якість альтернативні виступ-тури. Щоб трохи налякати опозицію, показати, що коли вони й далі нічого не робитимуть, то громадськість сама прийде і запропонує рішення. І тут головне — знайти спільну мову між тими людьми, які є насправді «кістяком» Майдану, і почати це робити якомога швидше. У нас дуже мало часу.

Олексій ГОНЧАРУК, юрист:

— Мені дуже близька думка Олексія Арестовича про те, що потрібно дивитися на ситуацію максимально тверезою головою. Для мене абсолютно очевидно, що станом на наступний місяць кожен із можливих суб’єктів того, що зараз відбувається, має свій сценарій. Абсолютно переконаний, що США мають свій сценарій, ЄС має свій, Росія теж мала свій сценарій, як і опозиція, і влада, і їхні групи. Тому аналіз ситуації, яка відбувається, потрібно зводити до аналізу того, чий же сценарій був найуспішніший. І думаю, що найуспішніший сценарій — це сценарій, який із самого початку закладав пан Янукович зі своєю командою. Бо на листопад у нього було найбільше важелів впливу на ситуацію. Напевно, то був початок президентської кампанії Януковича, а саме — мобілізація свого електорату. Залучили навіть російське телебачення. Того ж Кисельова, наприклад. Ті ж викривлені сюжети робились насправді не для російського глядача. Вони орієнтувались на українця, який живе в тих регіонах України, де рівень покриття російським телебаченням більший, аніж українським, де довіряють російським ЗМІ більше, ніж українським…

Гадаю, фахівці Януковича — насправді підготовлені та якісні люди. Наприклад, заступник РНБО Сівкович — досвідчений СБУшник. Я особисто з ним спілкувався. Це — дуже розумна людина. З колосальним досвідом. Він дуже поміркований. Але він має один недолік, який є дуже багато в кого, хто при владі сьогодні: законсервованість. Світ стрімко змінюється. Досвід, адекватний 2008 року в Грузії, сьогодні не є актуальним. Адже за п’ять років світ дуже сильно змінився. Тому я вважаю, що спровокувати Майдан, а потім так його розігнати було великою помилкою. Я думаю, що саме за це Сівкович поплатився посадою. Особисто для мене цілком очевидно, що рішення приймав він. Оперативне — то напевно.

Тому картинка, що зараз у мене перед очима, така: Янукович спробував запустити сценарій із мобілізації свого електорату, який базувався на тому, щоб показати східним і південним регіонам України, що «бандери» намагаються захопити владу максимально агресивним чином; показати таку картинку, через яку навіть той негатив від економічних проблем, який є, переважить емоційна складова: «Нет! Не отдадим вам даром трудовую Украину». Це — той основний месидж, який готувався. Якщо проаналізувати їхній інформаційний контент, який подавався ще з літа, то видно, що його готували для того, щоб мобілізовувати президентський електорат. На виборах 2015 року йому потрібні 25-30% голосів.

Але «операція» провалилась. Бо замість мобілізації електорату Януковича відбулася каталізація суспільства. Аналітики влади не передбачили, що так багато людей вийде на Майдан ще першого разу і що після цього першого Маршу, коли вийшло понад 100 тисяч людей, суспільство прокинеться. Мабуть, цього не чекала ні опозиція, ні влада. І саме це — та перша річ, яка порушила всі сценарії. Після цього, мені здається, всі автори почали вносити корективи у свої сценарії. З огляду на те, що все пішло не по-їхньому і фактично з’явився новий гравець, який не може ухвалювати політичні рішення — Майдан.

Л. І.: — Іспанська журналістка Пілар Бонет нам в інтерв’ю зауважила: народ вийшов на Майдан і шукає собі лідера (матеріал «Не-дитячий Майдан», «День» № 229-230 від 13-14 грудня 2013 року).

О. Г.: — Майдан здатен аналізувати, що найголовніше, але в нього немає інформації, вкиданням фейкових новин його намагаються привести до свого сценарію, і він ведеться. Але оскільки у Майдану багато режисерів, то й сценаріїв, які «вкидаються», теж багато. І тому Майдан дезорієнтований. Я не погоджуюся зі своїми колегами, які кажуть про те, що висновки Майдану нелогічні та емоційні. Питання не в логіці. Питання — у відсутності інформації. Зараз ведеться інформаційна війна з колосальними мільйонними бюджетами, які витрачаються з різних сторін — і з західної, і з Російської…

Що ж до громадян, то ця ситуація виявилась хорошим каталізатором для зростання громадянського суспільства. Помітне пожвавлення громадянської активності у людей, які до цих подій сиділи самі по собі. Чому? Я назвав би це «больовим синдромом». Люди вийшли і самі злякалися того, що, виявляється, вони можуть вийти. А потім провокації на Банковій та подальші операції з залякування людей…

На мою думку, Майдан сьогодні стримує страх: страх розійтися. В одних страх полягає в тому, що коли всі розійдуться, їх позакривають, в інших — страх того, що вони не знають, що буде далі… Зрозуміло, не в усіх страх є основним об’єднавчим фактором. Є певні групи, які мають свої сценарії та думки. Є конструктивні речі, які намагаються робити представники громадянського суспільства. Я просто кажу про ту масу людей, які становлять «кістяк» Майдану. Люди їдуть сюди із сіл, з містечок усієї України… Чому вони кидають свої поточні справи та їдуть до Києва підтримувати Майдан? Бо мають бажання допомогти. Але тримає їх тут, як правило, страх. Вони приїхали і тепер не хочуть повертатися додому, не розуміючи, що буде далі.

ТЕЗА № 2

«СУХИЙ ЗАЛИШОК ЄВРОМАЙДАНУ: КУДИ СПРЯМУВАТИ ЕНЕРГІЮ «МІЛЬЙОНУ»»

 Геннадій ДРУЗЕНКО, публіцист, правник:

— Я бачу зараз на Майдані повну безвихідь. Нещодавно на своїй сторінці у «Фейсбуці» я зробив пост, за який на мене образилось багато моїх друзів. У ньому йдеться про те, що я йду на «гембель», потім я виправив, що я переношу свій фронт із Майдану в офіс. І після багатослівних дискусій я не змінив своєї думки. Я вважаю, що на Майдані нічого робити. Він перетворюється на туристичну атракцію в центрі найбільшої країни в Європі, де жодної вітрини не розбито, але стоять реальні барикади. Тобто повний сюрреалізм. Якщо Майдан не стимулювати кийками «Беркуту», то думаю, що до Нового року його ентузіазм зникне.

План дій у опозиції, який я бачив, був просто геніальний. Пункт № 1 — «Сформулювати цілі». Далі можна було не читати.

Але є багато цікавих речей. От, учора я говорив з Єгором Соболєвим, і він сказав річ, що заслуговує на увагу. Коли вони вперше зібралися під стелою, до них прийшов хлопчина і сказав: «Давайте я вам поставлю сцену, апаратуру і дам вам сто тисяч. Головне, щоб тут не було політики». Гадаю, це були політики, але інші, не з опозиційного табору. Протест вийшов з-під контролю саме 1 грудня. Сталося те,чого влада не чекала, й на чому опозиція могла б виграти. Був шанс переломити ситуацію. Тоді можна було «брати» і Банкову, й Кабмін…

Зараз же ми повинні створити принципово нову структуру — солідарну, щоб захистити одне одного, й не класичну. Це має бути структура контакту, яка грунтується на особистій довірі. Яка, з одного боку, розумітиме, що зараз головне — не дати залякати й відбити, а з другого —  хоче системних змін.

О. А.: — Вихід із глухого кута дуже простий. До сьогодні ми інфантильно інвестували  наші надії в телекартинки. І це треба перестати робити. Ми хотіли, щоб вони за нас щось зробили. А вони — профнепридатні. Вони готові до боротьби за фінансові потоки, до виступу на телебаченні. Усі політики читають мантри. От я розмовляв з журналістами на телеканалах. Вони говорять, що зараз — час, коли прості люди заговорили, як пророки. А професіональні політики читають мантри. У них — скляна свідомість. А що вони зробили? 24 листопада два мільйони людей виходять на Європейську площу, щоб ламати цю систему. Навіть дітей із собою взяли. І ось на сцену виходить Тягнибок. І всі чекають, що ось він закличе зараз усіх до боротьби, а він говорить про злет національного духу 15 грудня — проголосувати за їхніх кандидатів на певних округах.

Ми не повинні в них інвестувати. Опозиціонери такі ж чиновники першого рангу, як і влада. Їхні діти навчаються в одних школах. Вони сидять в одних саунах, ковиряють виделкою ту ж саму страву в тих же самих ресторанах. Вони ж — клас, клан з чітко вираженими, чітко сформульованими інтересами, з певними правилами гри та ресурсами, щоб в ці ігри гратися.

А ми — не клан. У нас немає організації. Боротися ж може лише організована спільнота. Нам — громадянському суспільству — потрібно зараз  усвідомити себе окремим класом з чітко вираженими інтересами. І це — головне досягнення Майдану. Справді, трохи часу піде на самоорганізацію, і я гадаю, що  2015 року  ми вийдемо на фінішну пряму.  І коли ми станемо політичними суб’єктами і перестанемо інфантильно інвестувати в надії, що за нас хтось щось зробить, — тоді будуть зміни. Кромвель сказав: громадянська війна — це коли люди минулого борються з людьми майбутнього. Цей клан — і опозиція, і влада — вже програв. Питання тільки в часі та в кроках, які потрібно робити. Але вони вже всі програли, бо минуле завжди програє.

В. П.: — Я не погоджуюсь із тим, що суспільство на Майдані тримає страх. Я ніколи не повірю в те, що страх зміг протримати 24 дні людей на Майдані. Я бачу тут те, що в Європі називають культурою участі. Тобто десять відсотків людей навіть у нормальній європейській країні беруть участь у таких процесах. І це — нормальний показник. На мою думку, ці десять відсотків проходять зараз через Майдан. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає. Але насправді ми показуємо для себе, що ми все— таки — частина європейської цивілізації. Ми відновляємо це в собі кожному на індивідуальному рівні, переходимо від радянського досвіду і прокидаємося, і розуміємо, що ми є часткою цієї культури. І дуже важливо, що є розуміння не лише на колективному, а й на індивідуальному рівні.

О. Г.: — Знаєте, в чому ахіллесова п’ята нашої опозиції? Нещирість. Тема Тимошенко — одна з головних ознак цієї нещирості. На цьому свого часу підірвався Яценюк. Він був засновником партії «Фронт Змін», різко критикував прем’єра Тимошенко, а тепер став її палким захисником. І тут виходить, що ним і тоді, а може, й зараз керує не його власна воля, а воля фінансових спонсорів.

Є велике питання до опозиціонерів — хто ці люди та яку роль вони відіграли  в тому, щоб навести тих самих європосередників на «ціль», — зрив підписання Угоди з ЄС. Бо вийшло так, що зараз усі критикують і говорять, що група посередників спрацювала неефективно, бо вони поставили питання Тимошенко перед питанням про підписанням Угоди. Вони зробили це через те, що вони помилялися, чи через свої власні інтереси?

Зараз ми говоримо про те, що потрібно визначити, чому ця тема здатна  послабити всю цю позицію, яка втрачає свою переконливість. Бо вони ж ні захистити, ні гасло відповідне висунути не можуть. А народ не підтримає опозицію з таким фальшем.

Р. Р.: — Це і є відмінність. Фокус Майдану з 2004 року змінився. Немає більше «За Юлю», «Проти Віті»… Наразі є лише один розподіл в суспільстві: вільні людьми та кріпаки. І головний здобуток Майдану — це те, що є «інші», які розуміють це. Нам вдалося все-таки через певних спікерів зі сцени сказати, що політики — не месії. І сьогодні люди розуміють, що політик — це найманий працівник, якому ми кажемо, що робити. Якщо говорити економічними теоріями, то Україна — це як акціонерне товариство. Кожен громадянин, який голосує, — власник акції. І якщо роботодавець, приходячи на співбесіду, і говорить нам нісенітницю, то ми говоримо просто: «Вільний». Сьогодні ми стоїмо на Майдані, нам розказують план… Але він нас не влаштовує.  Переводячи в категорію прийому на роботу: нам потрібен пекар, а до нас прийшов продавець і намагається переконати нас, що він нам потрібен. І вся біда в тому, що справжнього пекаря ми ніяк не можемо знайти. Бо відділ кадрів не пускає інших, а постійно по колу крутить одних і тих самих. Люди запитують: «Що у нас працює не так? Може, відділ кадрів?»

Ще один хороший образ, який підходить для означення нашої ситуації, це —  гра в мафію. За правилами, за столом сидять три організовані між собою гравці, які є мафією, і сім неорганізованих, які є мирними людьми. І от ці розрізнені люди виграють тоді, коли виявлять мафію і викинуть її з гри.  Потрібно відчути довіру в суспільстві, організуватися, зрозуміти, хто «чорні», й разом «повиносити» їх із міста. Сьогодні, навіть не приходячи на вибори,  ти граєш за «чорних». Суть і цінність гри в мафію полягає в тому, що ти не можеш індивідуально програти.

Що потрібно зробити сьогодні Майдану?  Найперше — зайнятися самозахистом. Ці люди, які стоять на Майдані, повинні допомогти одне одному, щоб потім їх же не «злили». Як опозиція, так і влада. Бо ці двоє — в одній системі, а ми — проти системи. Тому зараз нам потрібно згуртуватись.

Коли люди Майдану об’єднаються, ми отримаємо третього суб’єкта — маленьку організовану групу. Вона має виробити для себе стратегію, сформулювати план і еволюціонувати, не розчаровуючись. Усе робити потрібно чітко і врегульовано, розуміти, що тільки ми це можемо зробити. Очікувати дій від опозиції — марно, вони нічого не робитимуть. Якщо ми щось хочемо, ми повинні це робити самі.

Велика цінність у тому, що газета «День» ініціювала цей круглий стіл. Ми ж розуміємо, що є певний вплив інших ЗМІ або на одну, або на іншу сторону. І вони не зацікавлені у змінах. Але саме журналісти могли б здетонувати народження чогось якісно нового. Потрібно пояснити людям, що кріпаки — вже не кріпаки, і якщо вони не об’єднаються, то не лише самі втратять свободу, а й позбавлять інших можливості звільнитися.

Підготували Алла ДУБРОВИК, Вадим ЛУБЧАК, «День»
Газета: