- Пані Вікторіє, цього тижня має розпочатися парламентський сезон. Головне питання порядку денного – євроінтеграція. Які перспективи ухвалення відповідного пакету законів та підписання Угоди про асоціацію?
- За вісма ознаками, перспективи оптимістичні. Незважаючи на те, що українська влада дотримується не усіх взятих на себе зобов’язань, і не всі питання вирішені, є надія, що компроміс буде знайдено, насамперед, завдяки позиції Європи. Останнє спеціальне засідання Комітету закордонних справ Європарламенту свідчить про те, що саме геополітичний фактор визначає сьогодні питання Угоди України з ЄС. Чим ближе до Вільнюського саміту – тим брутальніша імерська політика Кремля щодо протидіі інтеграційним прагненням України і тим зрозуміліше, що євроінтеграційний курс правильний. На відміну від “інтеграціної політики” Москви, яка вимагає від України поступитися стратегічними інтересами і фактично незалежністю, ЄС визначився щодо України як держави партнера. Тому європейці навіть готові поступитися певними вимогами, аби уможливити підписання асоціації у Вільнюсі. Звичайно в ЄС добре розуміють природу української влади з її корпоративними інтересами, але в Європі віддають перевагу стратегічному вибору українського суспільства.
Залишилося лише 2 місяці до саміту. Тож, український парламент має прийняти ключові законопроекти, які наразі вже підготовлені. Якщо євроінтеграція – справжня мета влади, парламентська більшість укладеться в доволі стислі терміни.
Найскладніша тема перемовин з ЄС – доля Юлії Тимошенко. На мою думку, ближче до саміту, коли всі питання будуть зняті й команда Януковича отримає гарантії від ЄС про підписання Угоди, рішення по Тимошенко буде ухвалено. Цілком можливо, що у жовтні Тимошенко буде відправлена на лікування закордон. Звісно, це не вирішує системно політичні питання щодо участі Тимошенко у президентських виборах.
- Ви відмітили суперечність між інтересами влади та обраним курсом. На які політичні дивіденди вони розраховують?
- Норми і правила, які висуває стосовно реформування законодавства Євросоюз, пов’язані із захистом інтересів громадян, правами людини, рівним правосуддям. Діюча ж українська влада за роки свого правління зробила усе, щоб посилити нерівність на всіх рівнях і в усіх сферах життя, адже її мета побудова авторитарно-олігархічної моделі влади й закритої економіки. Євроінтеграційні закони підривають засади такої політики. Як буде стратегічно вирішено це питання після підписання Угоди? Знаючи практику України, ухвалення відповідних законів абсолютно не означає, що вони будуть впроваджені в реальне життя. Наша влада відома тим, що знаходить будь-які винаходи для захисту власних інтересів та ігнорування інтересів суспільства.
Загалом, одним із ключових чинників сьогодні (перш за все для великого бізнесу) – у співпраці з Європою є розрахунок на отримання певних економічних преференцій. Ми не повинні забувати, що в Україні триває криза, яка старанно приховується владою. За таких умов потрібно шукати ресурси, які дозволять втримати економічну ситуацію і, відповідно, владу, інакше правляча команда буде приречена.
І що дуже важливо для влади напередодні 2015 року — підписання Угоди з ЄС – хотілі би ми цього чи ні – це отримання фактичної легітимаціі створенного за останні роки політичного режиму в Україні. Підписання Угоди діючим Президентом буде означати, що він, незважаючи на авторитарну політику, прийнятий в демократичну європейську спільноту. І він перехопив прапор євроінтеграціі у опозиціі, яка втрачає ключову тему для апеляції до суспільства. В останньому є провина і самої опозиціі, яка показала свою нездатність протистояти режиму Януковича на рівні реальної політики, а не заяв, гасел, ПР-акцій. Для В.Януковича Угода стане козиром в спілкуванні з суспільством, який він буде використовувати протягом усього 2014 р.
Думаю, що саме підписання стане початком президентської кампаніі.
- В чому полягають причини слабкості опозиції?
?
Тут варто говорити про кілька факторів. По-перше, питання персоналізму в політиці, притаманного Україні, як будь-якій перехідній країні. В силу нерозвиненості політичної культури, люди більше схильні довіряти персоналіям, ніж інститутам, які в нас лиш формуються і тому, або слабкі, або взагалі відсутні. За відсутності демократичної культури участі, та орієнтації на патерналізм, в українському суспільстві існує запит на популізм. До того ж, політичні партіі так і не стали масовими та демократичними, а є елітарними, які групуються довкола лідера й проводять такуж елітистську політику як і влада.
Саме соціальний популізм був взятий на озброєння “Батьківщиною” у часи її розквіту і знайшов продовження в діяльності більшості українських партій. Частково його і чинна влада, спираючись на державні ресурси. Опозиція, яка не має таких ресурсів, пропонує лише обіцянки. Не прагнучи будувати справжню демократичну політику.
Хоча це і є головним завданням та перевагою опозиційних сил. Власне цього від них вимагає і Євросоюз, коли проводить консультації й намагається пояснити, що політика повинна будуватися по-іншому. Найбільш актуальне питання, особливо перед президентською кампанією, чи зможуть вони запропонувати суспільству нову модель взаємодії. Це — те, чого влада не зможе зробити в силу свого мислення, політичної практики та розбещенності контролем над ключовими державними ресурсами, які вони можуть викорстовувати для “підгодовування” суспільства. У опозиції немає державних ресурсів, однак у неї є досить розвинена інституційна структура партії, яку потрібно налаштовувати на роботу з суспільством.
За останніми дослідженнями, більше 48% громадян щоденно користуються інтернетом, при чому, більшість джерел – політичні. Це вже велике поле, на якому можна працювати. Від зміни внутрішньої політики в опозиційних партіях залежить сьогодні не лише їх власна доля, але й доля країни. Якщо вони не використають шанс 2015 р., знову підуть шляхом популізму 2006-2010 р. й будуть послуговуватися лише рекламними бордами, а не вести низову роботу із суспільством, це буде цілковита поразка.
Опозиція часто дуже “далека” від суспільства – тому що вона насправді не знає справжні суспільні настрої. Для цього необхідно досліджувати. Наприклад, у США напрацьована потужна система кластерних досліджень суспільства. Вона застосовується до багатоскладових країн, в яких існують проблеми різних регіонів, соціокультурних конфліктів, які склалися протягом історії формування держави. Такі проблеми і конфлікти повинні вирішуватися на рівні політики партій. Але це неможливо зробити, якщо самі партії не розуміють природу цих конфліктів. Поділ людей просто на східних та західних українців, російськомовних та україномовних дуже поверховий і політика, яка спирається на такі категорії не може бути корисною для України.
Утім, як влада, так і опозиція не демонструють бажання занурюватися у проблеми суспільства. Це позбавляє опозиціонерів можливості апелювати до влади, вказуючи на конкретні проблеми тієї чи іншої групи, регіону тощо і створюючи альтернативні, владним, організаційні можлівості для їх вирішення.
- Враховуючи відсутність демократичного досвіду в українців, опозиція повинна формувати запит чи йти за бажаннями людей?
-
Запит повинно формувати суспільство і він, насправді, існує, просто його ніхто не чує. В нас не сформовані інститути, які дозволяють суспільним інтересам піднятися на рівень політики. Цей процес повинні забезпечувати громадські організації та політичні партії, які мають взаємодіяти з громадським сектором й виводити його проблеми на рівень державної політики.
Зараз в світі відбуваються новітні процеси, які в нас ігноруються. Завдяки новітнім технологіям світ починає актвино розвиватися на горизонтальному рівні: поряд з інститутами (держави, корпораций, університетів) виникають “соціальні структури”, здатні вирішувати проблеми, з якими не можуть впоратися потужні інститути. Це проекти, мережі людей, які об’єднуються завдяки інтернету й вирішують різноманітні проблеми на волонтерських засадах. Це стає трендом і надалі він буде лише розвиватися. У нас же навіть не створено базових демократичних інститутів, які б захищали суспільство, не кажучи вже про розвинені горизонтальні комунікації.
- Українське суспільство, вражене патерналізмом, готове до такої взаємодії?
-
Не думаю, що наше суспільство не готове. Інше питання, що його теж треба навчати. Школа демократії – це процедурні моменти й механізми, які люди повинні знати. Подивимося на останні соціологічні дослідження – зараз ми маємо найвищий за останні роки показник українців, готових захищати незалежність України зі зброєю в руках. Люди готові щось робити, але за відсутності політичної культури, вони не розуміють, як їм діяти. Еліти мають забезпечити наявність відповідних механізмів, навчити людей і залучити їх до політичного процесу. Звісно, простіше повісити плакат, написати класне гасло, придумати яскравий бренд й проїхатися туром по країні. Після цього комунікація закінчується. В кращому випадку, створюються громадські приймальні, з вкрай обмеженими можливостями вирішення проблем. Це не робота з суспільством. Треба чітко розуміти, доки не прийдуть зміни на рівні партійної політики, політика на державному рівні теж залишиться незмінною.
Якщо опозиційні партії не почнуть працювати із суспільством, вони не зможуть виграти вибори 2015 й, в першу чергу, довіру суспільства. Довіра – це не абстрактне, суто морально поняття, насправді, це – реальний політичний інститут зі своєю логікою. Тому, її треба формувати свідомо, на основі принципів нової політики, про необхідність якої всі говорять.
- Минулої сесії відбувалося активне «тушкування» партії Арсенія Яценюка. Чи продовжаться ці процеси у цій та інших опозиційних партіях?
-
Основною метою «тушкування» було не стільки здобуття додаткових голосів, скільки дискредитації опозиціі. Зараз головним питанням порядку денного стане президентська кампанія. Оскільки «Батьківщина» була вже достатньо дискредитована, й поява депутатів-перебіжчиків призвела до зменшення рейтингу Яценюка, під ударом опиниться партія Віталія Кличка, рейтинг якого постійно зростає. Однак, враховуючи нарощування підтримки лідера «УДАРу», депутати фракціі навряд чи ризикнуть покинути перспективного кандидата.
- Партія регіонів вважається досить монолітною, але зараз ми бачимо певні дезінтеграційні процеси: Царьов, Колесніченко виступають проти євроінтеграції.
-
Партія регіонів завжди будувалася як проросійська сила. Зміна вектору – це змушений крок. Колесніченко і Царьов – це люди, які були інтегровані в донецьку команду (чи більшість), і їх поведінка демонструє, що вони є відвертими представниками російських інтересів в Україні. Утім, назвати їх фрондою не можна, оскільки вони не знаходять широкої підтримки. До того ж, їх позиція не впливає на погляди Президента.
Окрім того, створення будь-якої фронди усередині партії пов’язано з певними ризиками. ПР існує доти, доки вона цікава президентові. Якщо вона не буде його влаштовувати, він знайде інші варіанти. Думаю, за цим майбутнє. Наступний крок після виборів 2015 р., не виключено буде початком для формування власного політичного проекту, так званої групи «Сім’ї».
- Як ви оцінюєте позицію влади в контексті останнього російсько-українського торгового конфлікту?
- позиція влади є обережною, адже існує економічна залежність. Корпоративний капітал ПР тісно пов’язаний із Росією: вони мають там значний ринок збуту, тому реагувати різко не можуть. Тим паче, говорити мовою сили з Росією, безперспективно. Влада не хоче загострювати ситуацію й намагається втримати позиції до підписання Угоди й тоді вже вирішувати питання із східним сусідом.
- Ця торгівельна війна не перша. В існуючих геополітичних умовах, Україна може захиститися лише здобувши протекцію Європи?
-
Виходить що так. Європа показала, що за її підтримки Україна зможе поступово відбудуватися й відійти від Росії, чия політика стала відверто імперською. Але потрібно розуміти, що поведінка Кремля пов’язана насамперед із внутрішньою ситуацією. Наразі в Росіі формується реформістський порядок денний, поступово суспільство хоче змін, а для чинного президента це дуже небезпечно.
Проект ЄврАзЕС, з яким Путін йшов на останню кампанію, завалюється без України. Така ж доля чекає і на Митний Союз: Казахстан і Білорусія теж будуть відходити від цієї моделі, адже заяви про невдоволення учасників є вже зараз. Вихід України зі сфери інтересів Росії є катастрофічним для Путіна у геополітичному сенсі. Останні 12 років він рухався у напрямку відтворення Радянського Союзу, імперії, й у цьому контексті Україні відведена роль головної колонії, а не незалежної держави. Тож, восени дії Росії можуть стати ще більш різкими.
Навряд чи тотальна блокада українських товарів триватиме довго — Росія не менш зав’язнаа на український ринок ніж Україна на російський. “Блокада” – це спроба Кремля випробувати нерви українського керівництва.
Сформований внутрішній порядок денний диктує Путіну необхідність безпосередніх успіхів на геополітичному фронті, а з Україною у нього може вийти провал. Загалом, програші накопичуються. Є судовий процес проти «Газпрому» в Європі, диверсифікація постачання енергоносіїв з боку Італії, яка завжди купувала тільки російські нафту й газ, зростає конфлікт по Сіріі.
Загалом, якби поведінка Росії не була б настільки брутальною, Україна можливо ще б довго вагалася щодо вибору зовнішнього вектору.
- Тобто можна сказати, що підписання Україною Угоди про асоціацію, відкриє шлях для демократії в Росії?

- Вдалий європейський шлях України — послабить позиції Путіна й імперської парадигми в СНД. Російське суспільство теж почне розчаровуватися у цій ідеї й зрозуміє, що перспектива в іншому. І почне шукати свій шлях – демократичного розвитку. Оскільки демократія – це завжди шлях до більш рівних прав громадян і справедливого суспільства, що близько як українцям, так і росіянам.

Анна ЧЕРЕВКО, «День»