Знайте, що мене напружує в ситуаціі інформаційної хвилі проти Мочанова …. те що спроба людини пересікти кордон і подивитись на той бік лініі фронту і спроба зрозуміти ситуацію, можливо і занадто емоційно — викликала таке потужне патріотичне обурення. Як донині викликали лише Іловайськ та Дебальцево… Це як би Мочанов відкрив якусь потаємну кімнату в політиці на відсікання Донбасу, яку розвиває та реалізовує де-факто українська влада. І суспільство з цим фактично погодилося. Ні звичайно ще досі лунають гасла, що Донбас українській і ми не здамо нашої землі. Однак, практично, стратегія відсікання «гангрени» — вже реалізується. Перш за все на рівні обережної але постійної інформаційної кампаніі. Українська влада ніколи з часів Кучми і потім Ющенка — навіть не спробувала знайти можливості реального впливу на ситуацію в Донбасі. Агресивна політика Кремля — зрозуміло. Варварство в 21 столітті — звичайно! Однак, хіба не було грунту для того щоб Кремль почав свій наступ на Донбас і розхитував ситуацію?! НУ відверто? Був. Оскільки Київ багато років тому де-факто надав місцевим елітам Донбасу автономію, і не втручався в їх «справи». І вони їх робили — будуючи не лише особливу «економічну зону», але й особливу регіональну ідентичність та культурну автономію. Яка дуже відрізнялася від української. Хіба ми всі про це не знали? Далі більше. В кампаніі 2004 року російські політтехнологи разом з Медведчуком зробили відмінності вже розколом — малюючи три сорти України і нав’язуючи концепцію фашизму для Ющенка та для Західної України. Давайте відверто — що було зроблено для того, щоб зшити цей розкол у 2005-2010 рр? Майже нічого! Крім того, що Ющенко домовився с Януковичем і підписав Універсал. Розкол не зник. Можливо я пишу дуже відомі речі. Однак вони дають більш об’єктивне бачення нинішньої ситуаціі.
Тоді в 2005 багато говорили про необхідність диалогу між Заходом та Сходом. Але діалогу не було. Політична еліта, яка була в 2005 і є сьогодні фактично незмінною і в 2015 — має як зрозуміло — власне «концептуальне бачення» країни — притаманне постколоніальним елітам або довестфальскому світу. Коли країна — це територія — яка може бути розширена або втрачена і є джерелом для збагачення, а не державою всіх громадян чи політичної націі. Саме тому нинішня влада навіть не спробувала побудувати комплексне бачення проблеми Донбасу, бачення вирішення конфлікту,спираючись на побудову контактів з суспільством.
Це суспільство цілком зрозуміло ніколи не було суб’єктом в політичних відносинах і при Партіі регіонів, але воно також не сприймається і нинішньою українською владою. Кріпаки були кріпакими і є. Для спілкування з ними нинішня українська влада так само розглядає тих самих представників колишньої партіі регіонів… ті самі «еліти» — які сприяли агресіі Кремля. Колишні досить непогано почувають себе в Україні і донині. Післямайданнна влада так і не спробувала налагодити системну роботу не тільки на Донбасі, але й з переселенцями в інших частинах України. Політика «зараз война — не має ресурсів» — це лише пояснення. Причина в іншому — «с глаз долой — из сердца вон» — не маючи арміі здатної припинити агресію Кремля — є політичне рішення залишити Донбас. Україна свідомо або підсвідомо виходить з Донбасу, поступово крок за кроком згортає свою присутність в регіоні. Тим самим прагнучи позбавитися небезпечного грузу і людських втрат. Багато українців вважаєть це найкращим рішенням. Однак, це не Є рішенням насправді. Оскільки така політика української влади фактично легалізує ДНР та ЛНР у статусі окремих державних утворень на кордоні України. Утворень вкрай небезпечних, які будуть кормитися з України та постійно порушувати кордони прагнучи захопити нові і нові шматки територіі. Такі собі номадчні утворення печенегів.
Це ідеальний сценарій для Кремля — який створює постійну зону нестабільності на континенті з постійною загрозою поширення. І головне зона, яка буде паразитувати на Україні і буду її руйнувати. На жаль, українська влада, поводить себе цілком в такому сценаріі Кремля. Чому?
Тому що вона не діє — а вичікує і затягує процеси. Я не про ведення війни.
Сила України в розвитку активного суспільства за стандартами 21 століття — це і побудова сильних місцевих громад, це розвиток громадянського суспільства, це створення горизонтальних мереж та суспільних проектів. Україні потрібний інший тип держави зорієнтований на участь громадян і ії потреби. В цьому головний сенс реформ, який здатний змінити Україну і зробити її насправді сильнішою а Кремль безсилим. Саме так можлива реінтеграція Донбасу в Велику Україну і справжня перемога над російским агресором.
Однак, на жаль, це інша концепція України  недоступна для розуміння постколоніальної еліти сьогодні. Тому вона готова сдавати територіі лише б утримати свій статус-кво та заплювати тих хто пробує знайти відповіді розглядаючи ситуацію з різних боків, а не одного крім дзеркало телебачення чи комп’ютера.