Ви знаєте як набридло чути про практичність, прагматизм.. для мене це неусвідомлене постколоніальне — страх масштабності, великих цілей, великих завдань. В кінці кінців, страх ризикнути і будувати нове, інноваційне в масштабах краіни.
Крок за кроком це чудово… але спочатку варто знати куди йти, розуміти загальну рамку (фреймворк). Це непопулярне в Україні (це показують і дослідження ціннностей), навіть деякі інтелектуали наполягають, що краще «горобець в руці», тобто довгі довгі реформи, виходячи лише з того, що дозволяє «реальність», якою є олігархічна (рентна економіка), політична система з домінуванням одного центру та декількох політико-бізнесових груп. Чи варто рахуватися з такою «реальністю»?! Доки ми рахуємося, враховуємо… ми постійно втрачаємо можливості, і що стає все більш загрозливим … втрачаємо найкращих, активних, талановитих… які задихаються в цій реальності, в цьому прагматизмі, тому що не мають можливості реалізуватися. І це не тому, що вони слабаки… просто перед ними постає питанням- навіщо витрачати життя на боротьбу з вітряками в країні феодалізму, в системі закритого доступу, коли за кордоном є глобальний і відкритий світ з відкритим і конкурентним доступом. А де ж патріотизм?! Ми вже бачили молодих реформаторів, які готові були на пожертви , великі зусилля… але іх енергія, іх розум і таланти виявилися не тільки відторгнуті системою, що зрозуміло, але і не підтримані суспільством, яке мріє про свій маленький світ, де все максимально прагматично… Однак, впевнена, доки ми будемо робити і головне думати виключно прагматично… Україна не злетить, не відбудеться, не зможе реалізувати свій потенціал, який накопичувався століттями.