Експерт ВIКТОРIЯ ПОДГОРНА: «Рік тому під час Євромайдану сформувалися ключові тренди: визрівання громадянського суспільства; війна з Росією, зміна політичної системи; криза еліт у Європі»

 

Рівно рік тому поодинокі трагедії на вулицях Києва вилились у катастрофу. Серед білого дня в центрі столиці почались масові розстріли людей, які можна було уявити лише в історичних фільмах про війну. Історія наче повернула назад, зробивши лихий маневр і вкотре продемонструвала, до чого призводить ігнорування її сторінок. 18 лютого 2014 р. — режим Януковича вже доживав останні дні при владі. Це була агонія, яка забрала десятки людських життів і закінчилася втечею глави держави.

Проте ще більша трагедія нас чекала попереду. На відміну від 2004-го, цього разу Кремль не збирався поступатися, навіть більше, він розпалював полум’я повстання і чекав на кульмінацію, щоб вдарити. І вдарив — анексував Крим і окупував частини Донбасу. Але й це ще не все. Москва сьогодні продовжує військову агресію проти України, намагаючись захопити більше територій і знищити українську державність.

Те, що коїться наразі на сході, є логічним витоком із минулого. Сам факт того, що президентом країни став колишній зек із манією збагачення, є докором всьому народу. Але чи не до того все йшло ще з кінця 90-х років? Ми ще знаходимось у павутинні причинно-наслідкових зв’язків, які порочним колом притискають нас до вимушених кроків, до неминучих втрат.

Вже місяць розгортається героїчна драма на Дебальцевському плацдармі. Вузлова станція, стратегічне місто, яке потрапило в дуже скрутне становище. Ворог фактично створив «мішок» навколо наших позицій. Але українські військові всіма мислимими та немислимими засобами утримують цей плацдарм, відбиваючись від атак у трьох напрямках. Навіть Мінські угоди, до яких ворог хотів встигнути захопити Дебальцеве, не стали перешкодою для продовження бандитського наступу. «ДНР» і «ЛНР» не виконали перед Путіним своїх обіцянок, попри неймовірні зусилля, кинуті проти ЗСУ. Навіть у день Мінських перемовин ворожі російські танки перетинали кордон з Україною на допомогу бойовикам.

 

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Тактика росіян азіатська — вони не жаліють своїх. Багато разів помічались інколи безглузді атаки бандитів, внаслідок яких вони несли неймовірні втрати. Видно, що ворог ставить на принцип перемоги кількістю, а отже хтось явно жене його в шию. Але навіть така шалена агресія не дала йому можливості захопити батьківщину Володимира Сосюри. Дебальцеве стало черговим, після Донецького аеропорту, форпостом героїзму і професійності українських військових. Останні три дні ворог став підходити до атак артилерії більш системно. З усього помітно, що він «пристрілявся», використовуючи системи коригування вогню. Артобстріли Дебальцевого відбуваються з боку Алчевська, Стаханова, Шахтарська, Макіївки, Горлівки.

Андрій Цаплієнко у себе в «Фейсбуці» повідомляє, що «воины «Русского мира»» з криками «Аллах акбар» захопили відділ міліції і залізничний вокзал». І це попри те, що начальник ГУМВС у Донецькій області В’ячеслав Аброськін нещодавно заявив, що в евакуації співробітників міліції з Дебальцевого поки що немає. Юрій Касьянов повідомляє оперативну інформацію: «Дебальцеве в облозі. Інформації звідти майже немає. Оптимістичної — точно немає. В місті ідуть жорсткі вуличні бої. В оточенні опорні пункти в районі Чорнухіного. Логвинове — це вже тільки місто на мапі, де знаходиться пекло».

Речник Антитерористичної операції полковник Андрій Лисенко в свою чергу на брифінгу визнав напруженість ситуації навколо Дебальцевого і факт обстрілів артилерії наших військових із боку бандформувань. У той же час Лисенко зазначив: «Усі напади українські військові відбили. Вони здійснюють вогневий контроль над н.п. Логвинове та частково контролюють трасу Артемівськ — Дебальцеве». Також Лисенко додав, що ворог продовжує накопичення сил та зброї і звинуватив Російську Федерацію у порушенні Мінських домовленостей.

Ватажок бандитів «ДНР» Пушилін заявляє про якусь «справу честі», якою для нього стало Дебальцеве. Тобто той, хто винищив це та сусідні міста, наразі говорить про «честь». Так чи інакше Дебальцеве вже зі стратегічного пункту перетворилось на символ. Але символ занадто небезпечний, який може перетворитись на страшну трагедію з убитими і взятими в полон.

Існує дилема — вивести війська з Дебальцевого і тим самим зберегти сили, продовжувати або оборону. Перманентний спротив ворогу в таких умовах не буде мати успіху і здача позицій — лише питання часу. Саме тому треба або всіляко розширяти територію доступу для убезпечення військ, або забезпечити їм відступ.

Заступник командиру батальйону «Кривбас» Юрій Сіньковський вимагає від керівництва визначення: «Я не панікую, але прошу Генштаб і Міноборони прийняти рішення по Дебальцевому і допомогти нашим хлопцям». Волонтер Ольга Голубева заявляє: «Бійці питають, чому не приїздить ОБСЄ. У них є поранені і вбиті, в тому числі й серед мирного населення. Хлопці просять рішень, вони не підуть, як це було в Іловайську. До того ж їм потрібен провіант і боєкомплекти».

«Залишати Дебальцевський плацдарм чи ні — це залежить від військово-політичних цілей України, — коментує «Дню» керівник групи «Інформаційний спротив» Костянтин Машовець. — Відвід військ — це тактичні цілі технічного характеру. Наші підрозділи ведуть у Дебальцевому бойові дії, відбивають атаки. Ситуація змінюється динамічно. Відбиток на ситуацію наклало невиконання бойовиками Мінських домовленостей. Наскільки адекватно ці домовленості відповідають теперішній військовій ситуації — це вже питання до керівництва країни, яке приймало це рішення. Звичайно, коли ви пов’язані якимись домовленостями і не маєте права застосовувати повністю увесь спектр військових способів, а супротивник у такому обмеженому стані себе не відчуває, застосовуючи все що завгодно проти вас, то ви знаходитесь у заздалегідь програшній позиції. На цей момент здійснюється допомога нашим військовим, які знаходяться в зоні бойових дій. Загальна ж ситуація напружена».

«ПІСЛЯ ВТЕЧІ ЯНУКОВИЧА ДО ВЛАДИ НЕ ПРИЙШЛИ «НОВІ», ЯКІ ЩЕ НЕ СФОРМУВАЛИСЯ ТА НЕ ВИОКРЕМИЛИСЯ»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Події 18 лютого і вбивство людей тітушками на «антимайдані» в Маріїнському парку було останньою спробою приборкати Майдан та залякати людей кров’ю. Це було намагання переломити ситуацію, але громадянське суспільство вистояло, люди проявили справжній героїзм та стійкість. Тоді Янукович зрозумів, що він нічого не може зробити і 20 числа відбувся розстріл Небесної Cотні — помста Майдану за його твердість. Означені події стали доказом всім скептикам і ворогам, що Революція Гідності — це внутрішня інтенція українського суспільства до свободи, справжньої незалежності та побудови нової політичної системи. Люди готові були не просто говорити про це, але й померти. Суспільство своєю кров’ю довело, що його неможливо зламати. Можна придушити десять, тисячу людей, але мільйони — ні. І ці люди творять Україну, яку ми хочемо бачити.

Це були дні, які поставили хрест на режимі Януковича не тільки тому, що люди виявили таку силу, яка зараз проявляється на фронті. Суспільство вже дозріло до змін, люди були готові боротися і навіть втрачати життя за свою свободу та гідність. Це не був рух лише за Євроінтеграцію — відбулась модерна революція заради свободи. 18—20 лютого показали, що Євромайдан був свідомим вибором українського суспільства заради розвитку в європейському сенсі — в напрямку реальних змін, щоб права людини стали домінуючими.

18 лютого 2014 року було найбільш важким днем на моїй пам’яті. Саме тоді режим Януковича показав своє звірине обличчя. Стало зрозумілим, що він готовий йти на сценарій, якого ми, можливо, не очікували — почати вбивати людей. Навіть перші жертви Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський були вбиті не так відверто.

В той день відбувся «мирний наступ» Майдану, який стояв вже 3 місяці і люди хотіли якихось результатів — їх вимоги радикалізувалися і вже ставилося питання про відставку Януковича. Саме тоді стало зрозуміло, що насправді «режим» — це не якісь метафори, він насправді є авторитарним, звірячим і готовим нищити людей за їх волю до гідності та свободи. З іншого боку, стало зрозуміло, що режим Януковича не є самостійним по суті. Це був постколоніальний режим, який спирався на міць імперії та спайку з Кремлем. Його падіння вилилося в анексію Криму. Звичайно, для України була неочікуваною підготовлена операція по захопленню півострова, адже в ці критичні дні, відбулась зміна політичних еліт

Після втечі Януковича до влади не прийшли «нові», які ще не сформувалися та не виокремилися. Країну очолили ті, кого раніше називали «помаранчевими» — більш ліберальна фракція діючих еліт. Ми отримали новий режим, який не був репресивним, але не можна сказати, що Майдан його однозначно підтримував.

В ті дні також сформувалися всі ключові тренди, які існують досі. По-перше, це розвиток та визрівання громадянського суспільства (хоча і не без складнощів). По-друге, ми отримали війну з Росією, потужний інформаційний вплив якої був відчутним на Майдані. По-третє, сформувався порядок денний, який все ще залишається актуальним: зміна еліт, політичної системи та політики як такої. Проте, нинішня політична еліта досі не чує його. Вже тоді виявилась їх неактивна участь та подвійна позиція, що проявилася у переговорах із Януковичем, який готувався евакуюватися з країни.

Тоді ж виявився ще один тренд: в переговорах із Януковичем також брали участь міністри закордонних справ ФРН та Франції — Франк-Вальтер Штайнмайєр та Лоранс Фабіус, які займали позицію компромісу. Дана позиція компромісності щодо агресора нині проявляється у мінських переговорах. Це можна назвати кризою еліт в Європі, адже вони не здатні реагувати на виклики, поставлені часом і Росією, та не здатні сформувати чіткої стратегічної позиції.

Вже минув рік з тих подій, але всі означені процеси та зміни проходять дуже, повільно, важко та драматично і Україна платить за них надто високу ціну. Ми несемо великі втрати у війні і в той же час затягуємо проведення реформ в країні, через що можемо її втратити. Тому постали нові питання на порядку денному: що робити з владними елітами? які є механізми, щоб змусити їх працювати на Україну? Новим же лідерам потрібно ще мінімум півроку, щоб визріти та спромогтися взяти на себе відповідальність за державу.

Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: Подробиці
Газета: