Криза триває довгі три місяці… Довгі й холодні місяці на морозі, снігу та вітрах стоїть непохитний Майдан.

Країна на межі дефолту, серйозна загроза йде від Росії, а влада і опозиція грають у гру домовленостей лише навколо теми повноважень, розподілу посад. Можливо, це й призвело б до внутрішньоелітного компромісу, і все вирішилося б. Але ситуація, в якій опинилася Україна, — це не просто чергова політична криза відносин між владою та опозицією. Йдеться про кризу відносин у суспільстві та протистояння цінностей пострадянських і демократичних, громадянських, проявом яких саме є Євромайдан.

Ми перебуваємо в найпотужнішій кризі пострадянської держави, правонаступниці радянської з характерними для неї родовими травмами — централізмом, корупцією, колоніальним вірусом, відсутністю стратегічних центрів ухвалення рішень як осередків формування державної політики. Це криза пострадянської держави, яка є симбіозом олігархічного капіталу та адміністративного, який створив систему «ринку закритого доступу» для конкурентів як усередині країни, так і зовнішніх (іноземний капітал). Держави, яка захищає інтереси правлячої меншості за рахунок інтересів більшості і стратегічних інтересів України та її майбутнього.

Найяскравішого втілення така система досягла саме за часів Президента В. Януковича. Її найкращим уособленням і став Віктор Федорович. Президент — який у своєму бажанні до монополії в контролі над державою фактично прагнув і прагне встановити власний суверенітет замість суверенітету народу. Фактично стати Сувереном — уособленням домодерної держави. Ухвала Конституційного Суду 2010 року, по суті, — про повернення до Конституції 1996 року з відповідними президентськими повноваженнями, а закони 16 січня виявилися кроками саме в цьому напрямку.

Не випадково В. Януковичу вдалося двічі консолідувати на супротив проти себе українське суспільство, яке ніколи в історії не існувало в умовах абсолютизму влади. Політична культура нинішнього Президента і верхівки влади увійшла в повне протиріччя з політичною культурою України. Оскільки в уявленнях влади не існує категорії людини як окремого громадянина, політичної одиниці, а є лише безлика маса підданих. Саме тому В. Янукович не помічав і не хоче помічати Майдану як політичного суб’єкта. Незважаючи на це, культура більшості українського суспільства ґрунтується на ідеї Волі, фактично свободі людини перед волею Держави. І само по собі уявлення про державу пов’язане радше з ідеєю угоди — домовленостей у межах громади, ніж з уявленням про Державу як суверена.

Саме тому нинішня криза системи — то є не просто питання відносин політиків, а питання відносин політичного класу та суспільства, питання конфлікту різних політичних культур і головне — як протистояння домодерної феодальної держави в тому вигляді, в якому її сконструювали Кучма — Янукович, — і держави модерної, ба навіть постмодерної, якої вимагає Майдан і значна частина українського суспільства. Адже ще чотири століття тому в історії нашої державності було магдебурзьке право, ми мали свою цілком сформовану національну ідею, духовні цінності та культуру. Відтак і сьогодні ми прагнемо на цих засадах розбудувати нашу державу.

І сьогоднішня непримиренність Майдану до нинішньої влади, особливо до Януковича, пов’язана не лише з особистим неприйняттям Президента і владної команди. Ця непримиренність прямо відбиває конфлікт між самодержавним етатизмом влади, спорідненої з радянсько-російською культурою, в якому держава сама по собі виступає «священною коровою» і завжди є пріоритетною над людиною та її правами І концепцією держави європейського модерного взірця як держави Суспільної угоди, яка слугує суспільству.

Сама така глибина конфлікту визначає сьогодні масштаб цивілізаційної кризи в Україні, яку неможливо вирішити на рівні лише політичних еліт, які, попри різні риторику та позиції, по суті залишаються в межах однієї парадигми пострадянського етатизму та ринку закритого доступу. У парадигмі, в якій роль суспільства не є громадянською роллю, тобто активною та суб’єктною. Саме те, що сьогодні демонструє Майдан. Саме те, чим вражає Майдан і дратує тих, хто не здатен на таку громадянську позицію та відповідні дії.

Проблема політичних партій полягає в тому, що вони не лише не спираються на громадянське суспільство, а що вони є не партіями громадян, а партіями клієнтів — де виборці виявляються клієнтами або фанами лідерів. Тому такі партії не здатні на справжню співпрацю з громадянським суспільством і громадянськими ініціативами Майдану.

І в цьому колосальна проблема пошуку рішень в переговорах з владою. Оскільки йдеться про пошук ширшого компромісу щодо перезаснування держави, зміну правил гри. Тому це питання може бути вирішено лише на такій основі — компроміс між елітами та суспільством, а не шляхом угод між владою і опозицією.

Як досягти цього компромісу, коли політики заряджені виключно на внутрішньовидову конкуренцію і не здатні вийти за межі цього процесу?

В такій грі опозиція завжди буде програвати владі. А влада перемагати. Що ми постійно і бачимо.

Як вийти з цього глухого кута? Що потрібно зробити в першу і другу чергу?

Основна мета — демонтаж системи абсолютизму влади через демонополізацію контролю за державою та економікою з боку одного центру влади та однієї партії.

Для початку необхідно вийти з логіки «переможець отримує все» та логіки політичних результатів. Це принцип влади і В. Януковича. Це означає для опозиції і політиків — припинити бачити конкурентів у всіх. Єдиний конкурент — влада. Треба створювати поле союзників і будувати інституційні коаліції. Найбільш важливо на рівні економічних інтересів. В існуючих умовах саме політики повинні поєднувати ці інтереси і виносити їх у поле спільних цілей та перспектив (СТРАТЕГІЧНИХ, а не тактичних). А краще спільних правил гри.

Ця політика повинна призвести до формування більшості. Краще конституційної. Вона дозволяє прискорити процеси і провести необхідні конституційні закони, які навіть за умов неможливості повернення Конституції 2004 року можуть суттєво обмежити владний абсолютизм Януковича, перш за все на рівні впливу на силові структури.

Кроки:

1) політична угода між опозицією;

2) політична угода між опозицією та Майданом, народними радами;

3) угода між опозицією, Майданом, народними радами та місцевим самоврядуванням (місцеві еліти);

4) формування угоди між опозицією та національним бізнесом;

5) формування більшості (краще конституційної);

6) формування спочатку тіньового, а потім технічного професійного уряду;

7) початок процесу ухвалення конституційних законів для демонополізації влади.

Після цієї демонополізації залишатися В. Януковичу немає сенсу. Він змушений буде піти. Можливо, з гарантіями. Якщо буде протидіяти — тоді з перспективами Гаазького трибуналу.

Формування технічного уряду. Завдання уряду — забезпечити антикризову політику (аудит та наведення порядку в економіці) й підписання угоди з ЄС з урахуванням інтересів ключових національних гравців в економіці.

Треба зважати, що політична криза в Україні сьогодні тісно взаємопов’язана з економічною кризою. Фактично дефолтом української економіки. І саме така ситуація призвела до того, що ефективно і міцно відбудований авторитарний режим влади В. Януковича дав збій. Економіка України виявилася неспроможною забезпечувати апетити й потреби саме такого режиму влади.

Політична криза показала, що одним із ключових завдань нового уряду компромісу повинна бути безкомпромісна політика демонополізації економіки шляхом створення умов для захисту прав власності — створення єдиного реєстру власності, легалізації капіталу, спрощення адміністрування податків та відмови від репресивної податкової політики. Це кілька з важливих кроків для створення рівних і сприятливих умов для ведення бізнесу (що є важливим для повернення в українську економіку іноземних інвестицій та вітчизняних, що втекли). Для цього важливо вирішити питання цивілізованого регулювання процесів створення надмонополій або олігополій для захисту інтересів усіх гравців ринку (можливо, через установчі структури Ради національного бізнесу — для пошуку домовленостей ключових учасників ринку щодо спільних правил гри).

Другий рівень — пов’язаний з завданнями, власне, модернізації економіки. Це повинно бути закладено в оновленій угоді щодо ЗТС Україна—ЄС або в «Українському плані» (або Плані Маршалла для України).

Проведення реформи судової влади — в першу чергу люстрацію суддівського корпусу та прокуратури. А потім ухвалення та впровадження законів, які б відповідали європейській практиці судоустрою.

Декриміналізація силового апарату держави — реформування правоохоронних органів (їх перетворення на структури, які слугують цілям захисту і утримання громадського порядку, а не інтересам чинної влади). Через люстрацію та покарання винних у використанні сили проти громадських активістів.

Найважливіше завдання — децентралізація системи влади через ухвалення закону про місцеве самоврядування і зміни в Конституції. Місцеве самоврядування повинно отримати відповідні інтересам громад повноваження та ресурси. Україна має бути країною не окремих регіонів, а країною громад. Саме така децентралізація, а не федералізація надасть можливість уникнути сценарію розколу країни.

Зміна закону про політичні партії щодо введення відкритого політичного фінансування.

Підготовка та прийняття нової Конституції як Великої суспільної угоди. Через модель Конституційної асамблеї (обраних на прямих виборах представників різних груп суспільства та регіонів).

Зміна виборчого законодавства та прийняття Виборчого кодексу.

Після прийняття якої доцільне повне перезавантаження всієї системи влади: проведення виборів на всіх рівнях — президентських, у ВРУ та місцевих.

Це неповний перелік першочергових, стратегічних і дуже непростих завдань для подолання системної кризи держави.

Дуже важливим в цьому контексті залишається кадрове питання. Хто здатний забезпечити виконання такого чи інших більш відомих і цікавих Планів дій для України, які є й продукуються сьогодні.

Процес утворення стратегій, планів та ідей винятково важливий, але він мертвий без тих, хто готовий взятися за їхню імплементацію на практиці.

Чи є сьогодні еліти, альтернативні чинній владі, не лише в публічному позиціонуванні, а й по суті?!

Події на Майдані та навколо нього показали, що чинна політична опозиція, як її часто називають «реєстрова», показує себе слабкою ланкою як революційного, так і парламентського процесу.

На жаль, особливості політичних партій в Україні: їхній поверховий характер (слабкі зв’язки з виборцями) та специфіка політичного фінансування, перетворюють опозиційну діяльність в імітацію, а самих опозиційних політиків — у апріорі слабких опонентів чинної влади.

Опозиція не виглядає ані альтернативою владі, ані готовою рушійною силою необхідних перетворень, які необхідні Україні.

Саме тому найактивніша частина суспільства — Майдан — або діє самостійно, або постійно змушено підштовхує політиків.

У зв’язку з цим закономірно виникає питання — чи може Майдан, передусім громадські структури Майдану, взяти на себе політичні функції й здійснити важливі кроки Плану дій для України?

Створити такі плани вони здатні. Але здійснити їх в існуючій політичній системі — ні.

Поки що політики не розглядають Майдан (структури Майдану) як частину переговорного процесу. Опозиція продовжує здебільшого стояти на сцені перед Майданом, а не разом з Майданом. Тому для того, щоб почати ефективний діалог щодо національного компромісу, опозиції слід спочатку зійти зі сцени. Це важко уявити. Оскільки сьогодні опозиція веде розмови, в основному, про політичні результати переговорів (посади, переможні вибори президента), ніж про зміну правил гри чи системи, заради чого і стоїть Майдан.

Тому зрозуміло, що шлях до широкого компромісу буде складним.

І головне питання змін сьогодні у відповіді на запитання — ХТО?

По-перше, Майдан вже почав структуруватися, й у ньому є не менш, ніж два десятків нових і цікавих облич лідерів. Вони досить молоді в політичному сенсі. Але вони є, й вони формують свою позицію і можуть продовжити боротьбу за широкий компроміс, як тільки буде досягнуто головну мету, і режим буде підірвано. Сьогодні важливі спільні зусилля. Але завтра ніхто не заважає новим лідерам Майдану почати власну стратегію змін і конкурувати з нинішньою опозицією.

До того ж і в самій опозиції, якщо придивитися, є цікаві особистості, які могли б відіграти свою роль, якщо вони вийдуть із «тіні» лідерів. Це стосується як політиків, які добре знайомі на Майдані. Не називатиму їх, вони відомі й серед політиків із «Батьківщини», «УДАРу» та «Свободи». Так і тих, хто не вписується в офіційні стандарти опозиції, але виступає за зміни системи поза вірності лідерам опозиції, — насамперед колишніх партійців «Фронту Змін», деяких позафракційних депутатів, відомих і не дуже. Це чинні політики — в цьому їхня слабкість перед громадськими лідерами Майдану, не заплямованими політичним минулим. Але й у цьому їхня сила — оскільки вони розуміють, як будується нинішня політика і як її варто змінити, і володіють політичним та парламентським досвідом. Не менш цікаві й лідери Народних рад в регіонах. Особливо в контексті необхідної реформи місцевого самоврядування.

Саме в цих сегментах можливо формування нової політичної еліти, яка через пару-трійку років може суттєво потиснути існуючі партії та ключових політичних гравців.